«У Житомирі ми, місцеві, знаємо, скільки ракет вилетіло і скільки збили», – викладачка Олена Бачичук

Ілюстрація житомирського художника Юрія Камишного

Викладачка німецької мови Олена Бачичук лише минулого року долучилась до «Молодь дебатує». Її дебатанти з Житомирського міського колегіума стали учасниками міжшкільного, міжрегіонального та всеукраїнського дебатного турніру. Тренерка проєкту розповіла про те, що відбувається в Житомирі з початку війни і як змінилось її життя. 

Олена Бачичук з учнями в школі. Фото з архіву викладачки

Ми логічно читали та думали. В принципі, ми здогадувались, що все це може статись, але ніхто не вірив, бо у 21-му сторіччі і такі події- це нелогічно. Це якось дико і як у середніх віках. Ми думали, що у людини є розум в голові, але вийшло так, що ми прокинулись о 04.30 від бомбардувань.

Спочатку була паніка, два дні ми не знали на якому ми світі. Потім звикаєш до цього і вже розумієш, куди треба бігти, де ховатись. Багато владі нашій можна сказати дякую, бо вони скеровували. Але спочатку була паніка, не очікував ніхто, не тому, що не знали, а не очікували.

На самому початку у нас почали бомбардувати аеропорти. У нас з однієї та другої сторони два аеропорти – один цивільний, а другий військовий. То почались з військового аеропорту вибухи. Я живу біля цивільного аеропорту і тут військова частина, і по військовій частині почали бити. У нас там поруйнували школи. Коли літали винищувачі та вертольоти, добре, що у нас в школі викладав військову справу чоловік, він сам військовий у відставці. У нас була спільна група в мессенджері і він нам там допомагав, пояснював де чий вертоліт. 

На початку ми бігали у підвали, по шість-сім разів, було страшно. А потім вже почали звикати. Одразу було дуже страшно, але потім ти розумієш, що цей страх… нам же треба було уроки проводити з дітьми, мали з ними говорити і ми не могли показувати цей страх, бо уявіть як було б дітям, коли у самого сльози на очах. І ти розумієш, що там десь твій брат, родичі по лісах, то що тут казати…. а дітям цього не можна було показувати. 

Для мене найстрашніша подія пов’язана з моїм братом, який воює. З ним не було абсолютно ніякого зв’язку два тижні. Ми вже і волонтерів питали, і всіх, і потім він сам знайшовся. Але от ті переживання, мабуть, найстрашніші моменти, бо ми вже думали все що можна. І от та радість, коли він передзвонив, перекрила все. 

 «А що ми йому зробили, що він на нас бомби скидає?»

Наслідки обстрілів у Житомирі. Фото: Житомирська ОДА

У Житомирі ми, місцеві, знаємо, скільки ракет вилетіло і скільки збили. Коли ми помітили ракету, ми вже знаємо звідки вона летить, звідки приблизно її випустили. Коли загальні зведення не дають, ми вже знаємо, де вона впала. Ми можемо бачити, що горить і дим, ми розуміємо, що ракета впала, але якщо менший дим, то це просто уламок.  Це дуже жахливо і ненормально, але якось так. І все одно немає думок їхати, хоча до цього в нас була можливість виїхати за кордон. Так, подорожувати я згодна, а жити хочу вдома в Україні. До нас у Житомир переїхало 70 тисяч людей зі Сходу. Кажуть, що у нас дуже гарне ПВО стоїть, яке добре збиває ракети. Коли ми слухали розповіді з Маріуполя, я плакала і розуміла, що ми ще живемо у Бога за пазухою. 

Коли у нас були уроки, діти питали: «А що ми йому зробили, що він на нас бомби скидає?». Коли діти дивляться, що у нас застрягла бомба, вона просто не розірвалась, і якби вона розірвалась, то живого нічого б не залишилось. І ти їм пояснюєш: «Бачите діти, все-таки нас щось прикриває». Дітям треба віддати належне, що вони це дуже хоробро переносять, ми, мабуть, це гірше переносимо. Вони кажуть: «А давайте ми собі будемо дух підіймати», і починають співати пісні і говорять: «Все буде Україна!». Такі діти у нас молодці, не соромно,  що ми виховали їх патріотами.

«Таке враження, що люди скучають за домом і їм треба додому»

Одразу коли була паніка, нас відправили на канікули на два тижні, щоб батьки могли своїх дітей сховати, бо в Житомирі  було активно. Щоправда, через два тижні відновити навчання в нас не вийшло, бо була дуже активна фаза. Але ще через два тижні ми вийшли онлайн. Вже багато дітей було за кордоном, але, як не дивно, на навчання в нас виходило з 32 дітей 24, тобто більше 20 дітей. Коли була сирена і треба було ховатись, ми закінчували урок, і казали дітям йти ховатись у бомбосховище і взяти все з собою – їсти, пити. 

27 травня ми закінчили навчальний рік. Діти приходять в школу, не так масово, звичайно, але трошки ми з ними говоримо, вони з нами чай можуть попити, ми їм віддаємо табелі, така вже шкільна процедура відбувається. Хочеться з усіма поспілкуватись, почути, де хто був і що робив.  Я – класний керівник у шостому класі, і у мене 17 дітей з 32 були за кордоном. Зараз вже в Україні з цих 17 – 13, тобто дуже багато. Деякі збираються повертатись, але трохи пізніше.

Я спілкувалсь з батьками, деякі виїхали за пошуками можливостей, але чомусь через якийсь період вони передумали, хоча ніхто не сказав, що там було погано, але всі хочуть додому: «Вдома найкраще». В когось тато залишився, а в когось кіт з собакою. Таке враження, що люди скучають за домом і їм треба додому і вони їдуть. 

«Всі думають позитивно, бо в нас просто немає іншого виходу»

У нас Житомир був більш україномовний, але ті, хто говорив російською, вони настільки стараються говорити українською, навіть ті,  хто були такі «Росія, не Росія». То дуже зараз кардинально змінилися думки. В мене навіть є багато знайомих з Харкова, Маріуполя, то там ті, хто був за Росію, бо були ж такі, то зараз вони дуже змінили думку, навіть мої особисті знайомі. З родичами з Росії ми не спілкуємось. Зараз всі стараються дуже допомагати, скидаються на ЗСУ і внести якусь краплиночку. 

Ми намагаємось всіми силами допомагати. Бо, коли ти не допомагаєш своїй країні, ти відчуваєш себе непотрібним. Зараз майже у кожній родині є військові, або призвані в армію.І ми шукали тепловізори, якісь тактичні рукавиці, ще щось. Тобто ми шукаємо, купуємо та передаємо. Якщо щось треба, пишемо в телеграм групах міста, про те, що потрібні продукти чи речі, і ми з дому в кого що є збираємо та завозимо. Або, наприклад, нам потрібна вода, бо ми возимо в Миколаїв воду, то ми збираємо воду, або купуємо, або в нас вдома є свердловина, гарна вода і ми вивозимо. Ми хоча б таким чином відчуваємо себе потрібними, тобто ми зайняті. А війна, ну війна, що ж робити, як сирена,  то ховаємось. Про себе лаємось, і думаємо лише «Аби ти вже здох!». І все. 

Гуманітарна допомога для Житомира з Польші. Фото: Житомирська ОДА

Всі думають позитивно, бо в нас просто немає іншого виходу. Ви розумієте, ніхто не уявляє, що ти будеш під пресингом. Ми не уявляємо, що в нас буде диктатура, такого бути не може. В нас, окрім перемоги, виходу немає. Як треба буде, будемо йти всі, а що робити. Бути з Росією – це не наше, ми не хочемо цього. І мусить бути все добре. Наші хлопці на передовій і там дуже важко, там пекло, але всі позитивні. 

Життя змінилось. Якщо говорити у матеріальному плані так, воно змінилось. Але ми змінили свої погляди в принципі, бо виявляється, все що ми собі бажали та щось хотіли, – то є не зовсім головне у житті. Мати близьких родичів живими, просто думати про майбутнє, знати, що твоя дитина знаходиться у безпеці і буде так, як вона планує і ти собі запланував і можеш планувати надалі – воно, виявляється, такі прості речі і вони настільки важливі у цьому житті, хоча ми до цього не розуміли. До 24-го лютого ми кудись бігли, за щось сварились, думали про те, що треба зробити, а виявляється, що все дуже просто: коли всі поряд рідні та живі, і то найкраще. 

На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні та за її межами.