
Директорка однієї з
Зараз наші будні всі на одне обличчя. Ми навіть не пам’ятаємо сьогодні понеділок, субота чи неділя. Війна змішала все, для нас немає вихідних чи святкових днів. І всі ми, мешканці нашого небезпечного району і міста, вже просто виснажились через те, що не можемо спати. Люди не можуть заснути, тому що обстріли і артилерійські, і касетні бомби, і гради, і ракети С-30 – чого тут тільки в нас немає. Ми вже як великі професіонали, місцеві жителі, чуємо як воно летить – чи касетка, чи ракета, тому що ми чекаємо цього постійно.


Цю ніч о 03.20 почався обстріл. До цього неможливо звикнути, кожного разу ти не знаєш що робити, кидаєшся з боку в бік, шукаєш ті стіни. Наш міський голова Олександр Сінкевич постійно говорить: «Не ризикуйте, йдіть в підвальне приміщення, дотримуйтеся правила двох стін». І нам це правило допомагає.
Вчора о 04.20 ранку в нас був обстріл. Я дуже гарно запам’ятала цей час, тому що 24-го лютого о 04.20 почалась війна. В цей момент у нас почалось бомбардування Кульбаківського заводу, де стояли літаки і саме там розгорнувся перший бій. Це було дуже близько від нас, кілометрів вісім. І точно як вчора о 04.20, такі ж глухі вибухи, їх близько десяти, але ми рахуємо і п’ятнадцять, двадцять. Сил немає вже. Потім ти читаєш, що оголосили тривогу в Кропивницькому і починають там бомбардувати о 04.50. Потім, коли це закінчується протягом години, ти вже не маєш сил заснути, тому що ти збентежений, стурбований. Коли закінчуються обстріли, ми починаємо з того, що телефонуємо усім друзям в різних районах, питаємо як справи і чи треба допомога.
«Ми спали під ліжком, ми боялись поворухнутись»
Ми живемо у приватному будинку. Третього травня о 03.05 нас обстріляли касетними бомбами. Я все пам’ятаю по годинам. Касетна бомба впала у сусідів в городі і я просто вскочила з ліжка і кричу чоловіку: «Боже, це вже у нас у дворі чи в хаті?». Це були перші обстріли, які ми відчули на собі. І ми спали під ліжком, ми боялись поворухнутись. А потім коли вскочили бігти в іншу кімнату чоловік каже: «Стоп, щось під ногами». Включили світло а на підлозі скло та пластик бо в нас вибите вікно на кухні, простріляний повністю каркас з трикамерного скла.



Ми лежали півтори години і думали, що ж там відбувається на вулиці. Я вже уявляла картини, як там прірва, немає моєї літньої кухні, гаража немає. У дворі стояла також машина сина. І коли почало світати десь о п’ятій, чоловік сказав що час виходити. Вийшли, слава Богу, все було в порядку. Було простріляне вікно на горищі, паркан. Коли ми побачили будинки наших сусідів, які залишились з половиною даху, вибитими вікнами, з десяти вікон два вціліли, вибиті балкони, машини які повністю зруйновані і не була скла, то ми подумали, це в нас ще “синці на тілі” і Бог нас врятував.
Ми облаштували будинок і забили щитами вікна. А ще чоловік в двох кімнатах з меншими вікнами забив все щитом та мішками з піском. В тих кімнатах ми себе безпечніше відчуваємо, плюс не так чутно обстріли, глухо і є ізоляція.


Якби ви бачили мого кота, який проситься на ніч додому і спить у мене в ногах. І тільки стукнули двері в нього вушка вже туди-сюди, десь стукнуло або грюкнуло чи вибух, всі тварини, собаки або коти, залишаються зі своїми господарями, тому що всі бояться.

«Я думаю, що моя місія – бути тут»
З самого початку я не хотіла їхати. Молодь жила біля мене і в перший день, коли було три вибухи, молодь кричала: «Це ж війна, ви розумієте?». Я їх зупиняла, казала зачекайте, ви не чули заяву нашого президента, може це не війна. Тому ми чекали, коли нам скажуть щось офіційно по телебаченню. І коли повідомили, що це війна, я думала: три-чотири дні максимум і все це закінчиться. Наші ЗСУ міцні і в нас все є. Як мама військових я знала, що наша армія має високий бойовий дух і в мене навіть думки не було про виїзд з міста Миколаєва. І коли вже почали наші вчителі від’їжджати, пішла ця хвиля, мені було прикро і сумно. Але коли ми зрозуміли, що ці обстріли руйнують будинки, потрібно було подбати про дітей. В мене вагань не було, і хоч мій чоловік пенсійного віку і має повне право виїхати за кордон, все ж таки я відчувала в собі сили залишатись тут, підбадьорувати, налаштовувати всіх на позитив і не виїжджати.
З різних причин люди залишились. Є ті, хто принципово сказав: «Я буду тут, я не кину свій район та місто». І я думаю, що ми правильно робимо. У нас тут поруч знаходиться наша армія, різні види військ, тероборона. А тероборона – це наші знайомі, близькі, діти, племінники. Їх іноді відпускають додому, і ми їм перемо одяг, готуємо їжу, шукаємо волонтерів, щоб їм допомогти. І як гарно, що вони відчувають, що за ними є люди, що місто не вимерло, не пусте і є кого захищати. Що за їх спиною є ті, хто має велику надію на ЗСУ, і що їх захистять. І для них це моральна підтримка, що їх не кинули і втікли. Я думаю, що моя місія така бути тут.
«Вони знищують школи»
Вони знищують школи. В Шевченково школа була красуня, там техніка була краще, ніж в нас в школі, ми їздили до них брали техніку для інформатики, тому що селу дуже велика увага була в той час. Там нічого зараз немає, все зруйновано. В нашому місті декілька шкіл вже не підлягають відбудові. Одна з шкіл на 1500 учнів, там завалилося два поверхи, плюс спортивна зала все це зруйновано. Я не знаю, що це за нелюди, коли вони стріляють і чи є у них моральні цінності.


У нас є група з директорами усіх шкіл, де ми підтримуємо один одного і дізнаємось як справи. І як було страшно, коли вчора школу №48 тричі обстріляли за день, бо то не долетіло, то перелетіло, хтось же коригував вогонь. І третій раз прямо в школу потрапили і завалились другий та третій поверхи разом зі спортивною залою. І коли я читала в групі, директор школи пише: «Всі живі, я в нормі». Мова вже не йде про школу, вже найголовніше люди. І це такий страх, я кожного дня молюсь за нашу та інші школи. Я працювала там 40 років вчителем історії і випустила два класи.
Ще одна історія пов’язана зі школою. У нас була одна вчителька російської мови та літератури Майя Данилівна, яка ще мене вчила. Боже, вона нас так штурмувала в школі.Їй був 81 рік. Вона пішла на пенсію і кормила котів та собак покинутих через обстріли. І ця вчителька на свою пенсію купувала продукти, готувала та носила їжу тваринам. Під час артобстрілу не було тривоги, взагалі нічого, їй відірвало ногу. Поки довезли в лікарню вона померла від больового шоку, а там везти в лікарню сім хвилин швидкою. Але кого ви вбили? Людина, яка все життя на уроках нам розповідала про Пушкіна, Лєрмонтова, Анну Карєніну, вчила нас російської мови.
«Я бігла зранку в школу, тому що часто вдома не було інтернету, коли нас обстрілювали»
Половина колективу школи виїхали за кордон, ті хто має дітей та онуків, вони виїхали і географія їх перебування дуже велика: Німеччина, Франція, Литва, Польша, Австрія. Але ті, хто виїхав, продовжили навчання дистанційно, дуже складно було його організувати, міська рада відкладала декілька разів навчальний процес, канікули нам подовжували. Ми переймались як вичитаємо програму та чи встигнемо у робочі дні. І коли закінчився навчальний рік і я підводила підсумки на нараді, я сказала: «Ті, хто виїхав, ви у кращій ситуації в тому, що якість ваших уроків була краще». Бо уявіть, коли йдуть обстріли і ми до другої ночі знаходимось у підвалі, в сирому та холодному. Ніхто не готувався до війни, а що таке підвал? Місце де зберігалась наша консервація, де ми заготовки робили і зберігали морковку та буряк, картоплю. До пів другої просидимо там, потім кажу чоловіку що не можу. Потім поки вийшов, помився та ліг ти на стресі, збуджений.

Я окрім того, що я-директор, ще і викладаю, о восьмій ранку хотілось постійно бачити чи порядок в школі. Наші вчителі мені казали: «Лариса Анатоліївна, так гарно, що ви залишились, ми Вам так вдячні. Ми знаємо, що у школі порядок, Ви на місці та на нас чекаєте». Я бігла зранку в школу, тому що часто вдома не було інтернету, коли нас обстрілювали. Цілий місяць не було інтернету і ми звертались аби налаштували, бо треба було працювати всім. На вулиці не лише вчителі живуть, але і економісти, бугалтери. Тому в школу прибігаєш з надією на те, що там є інтернет, а там теж був обстріл. Біжиш додому – те саме. Довгий час ми працювали всі разом, так було краще вижити, підтримати один одного.
«Я вважаю, що найголовніше щоб учні були щасливими»
Переживаємо за навчальний рік. Сказали, що онлайн буде. В той час школи не будувались з бомбосховищем, але нам дуже пощастило і воно в нас є, але дуже багато треба докласти зусиль, щоб воно відповідало всім тим вимогам, які прописані в нормативних базах. Хотілося б навчатись оффлайн, але якщо ситуація не зміниться, ви ж бачите, ми – перша лінія на передовій, ми не будемо наражати на небезпеку наших дітей, вчителів, батьків.
Школа – це все моє життя, я поклала все своє життя аби зробити її привабливою, цікавою. Для мене головне – не та школа, де всі вчаться на відмінно. Я вважаю, що найголовніше, щоб учні були щасливими. Знання – це дуже важливо, але багато людей живуть щасливими без тих запасів знань і живуть краще, ніж інші, бо вони знайшли справу, яка приносить їм задоволення. А є ті, які мають багато знань, але нещасливі. Тому я вважаю, що людина перш за все має бути щасливою та затребувана у житті.

Саме тому ми створили проєкт «Школа щастя». Заходиш у школу і бачиш цей надпис. В мене є рожева мавпочка, яка розмовляє з дітьми і в нас є шкільний автобус. Буває проходжу поруч і бачу хтось засмучений. Я знаю чому засмучений, бо мама з папою розлучаються і не можуть знайти спільну мову і не можуть розібратись з ким дитина буде жити. І тоді моя рожева мавпочка поговорила з цією дитиною, вона посміхнулась і пішла у гарному настрої.

Коли ми створювали проєкт «Школа щастя», нам допомогли методики «Молодь дебатує». Я була вчителькою історії і мала можливість відвідати Німеччину, познайомитись з
Діти дуже змінюються на проекті «Молодь дебатує». У нас було два випадки, коли діти з вадами мови, їм дуже було важко і соромно говорити, не кожен вчитель міг їх вислухати і цей проєкт їх розкрив. Один хлопчик з дебатного руху зараз навчається в академії СБУ Ярослава Мудрого, відмінник, це наша гордість. А одна дебатантка в поліцію пішла працювати і зараз війна, а вона працює.


«Моральний дух дуже високий і всі хочуть жити у розвиненій європейській країні»
Я стою на огороді, поливаю і чую, що бахкає. У нас дуже багато Лиман, Галицинівка, Лупорево, Олександрівка вони просто знишують ці села. У нас гинуть люди в пошуках води, хтось з баклажкою або каністрою попадають під обстріли. Молодий хлопець 31 рік з батьком витягували каністри і їм руки повідривало. Людям виживати дуже складно. Ви як зайдете в подвір’я мого будинку ви здивуєтесь, бо в мене і в мисочках і в пластикових пляшках і в бочках і в відрах ми все заповнюємо проточною водою бо це золотий запас.
Волонтери допомагають і ми дуже вдячні. Зараз краще працюють аптеки, в магазинах все є але ціни дуже високі. Виїхало багато молоді, багато заводів зупинились, багато зруйновані, зруйновано багато приватних підприємств. Але ніхто в моєму оточенні навіть мови не веде про те що давайте щось віддамо і призупинемо війну. Ми дуже пишаємось тим, що мої вчителі, представники техперсоналу і батьки підтримують всіх. Всі налаштовані лише на одне – на перемогу. І говорять про те, що дуже хочуть щоб все закінчилось. Я мрію про те, що в нас все буде на висоті. Моральний дух дуже високий і всі хочуть жити у розвиненій європейській країні.
На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні та за її межами.