«Я думаю, що моя місія – бути тут», – директорка Миколаївської школи Лариса Грицюк

Лариса Грицюк

Директорка однієї з Миколаївських шкіл, викладачка історії та тренерка проєкту «Молодь дебатує» Лариса Грицюк не покинула рідне місто з початку війни в Україні. Миколаїв сьогодні-прифронтове місто, яке щоденно обстрілюється ракетами та боєприпасами з тимчасово окупованих територій російськими військовими. Лариса Грицюк розповіла про своє життя у Миколаєві та освіту у місті, де війна та обстріли не вщухають вже п’ять місяців.

Зараз наші будні всі на одне обличчя. Ми навіть не пам’ятаємо чи сьогодні понеділок, чи субота, чи неділя. Війна змішала все, для нас немає вихідних чи святкових днів. І всі ми, мешканці нашого небезпечного району і міста, вже просто виснажились через те, що ми не можемо спати. Люди не можуть заснути, тому що обстріли і артилерійські, і касетні бомби, і гради, і ракети С-30 – чого тут тільки в нас немає. Ми вже як великі професіонали, місцеві жителі, ми чуємо як воно летить – чи касетка, чи ракета чи щось інше, тому що ми чекаємо цього постійно. 

Цю ніч о 03.20 почався обстріл. До цього неможливо звикнути, кожного разу ти не знаєш що робити, кидаєшся з боку в бік, шукаєш ті стіни. Наш міський голова Олександр Сінкевич нам постійно говорить: «Не ризикуйте, йдіть в підвальне приміщення, шукайте правило двух стін».  І нам це правило двух стін допомагає. Нерви здають, це дається впливає на стані здоров’я: вилізає волосся, ми втрачаємо зуби, у багатьох депресія та нервозність. Але коли закінчуються обстріли, ми починаємо з того, що телефонуємо усім друзям в різних районах, питаємо як справи і чи треба допомога. 

Вчора у нас наприклад обстріл був тричі, зранку о 04.20. Я дуже гарно запам’ятала цей час, тому що 24-го лютого о 04.20 почалась війна. Як зараз пам’ятаю, коли мій молодший син, який спав у залі, прийшов і сказав: «Мама, ну що це таке? Ти хочеш сказати, що я щось неправильно говорю? Ти не чуєш, що вже вибухи лунають». Кажу: «Я чую, але, може, сусід там щось збирає, в нас був день вивозу сміття, може хтось порядок робить у сусідньому дворі». А він каже: «Та ні, це вибухи». А в цей момент у нас почалось бомбардування Кульбаківського заводу, де стояли літаки і саме там розгорнувся перший бій. Це було дуже близько від нас, кілометрів вісім. І точно як вчора о 04.20, такі ж глухі вибухи, їх близько десяти, але ми рахуємо і п’ятнадцять, двадцять. Сил немає вже. Потім ти читаєш, що оголосили тривогу в Кропивницькому і починають там бомбардувати о 04.50. Потім, коли це закінчується протягом години, ти вже не маєш сил заснути, тому що ти збентежений, стурбований. То ми постійно перебували в підвалі, який ми облаштували на початку війни. Зараз ми туди вже просто не спускаємось, тому що кожен із нас вже думає – буде як буде. Це вже настільки повторюється часто, що людина часом не може встигнути туди спуститись.

«Ми спали під ліжком, ми боялись поворухнутись»

Ми живемо у приватному будинку. Третього травня о 03.05 нас обстріляли касетними бомбами. Я все пам’ятаю по годинам. Касетна бомба впала у сусідів в городі і я просто вскочила з ліжка і кричу чоловіку: «Боже, це вже у нас у дворі чи в хаті?». Це були перші обстріли, які ми відчули на собі. І ми спали під ліжком, ми боялись поворухнутись. А потім коли вскочили бігти в іншу кімнату чоловік каже: «Стоп, щось під ногами». Включили світло а на підлозі скло та пластик бо в нас вибите вікно на кухні, простріляний повністю каркас з трикамерного скла. 

Ми лежали півтори години і думали, що ж там відбувається на вулиці. Я вже уявляла картини, як там прірва, немає моєї літньої кухні, гаража немає. У дворі стояла також машина сина. І коли почало світати десь о п’ятій, чоловік сказав що час виходити. Вийшли, слава Богу, все було в порядку. Було простріляне вікно на горищі, паркан, але то таке вже. Коли ми вийшли на вулицю і побачили будинки наших сусідів, які залишились з половиною даху, вибитими вікнами, з десяти вікон два вціліли, вибиті балкони, машини які повністю зруйновані і не була скла, то ми подумали, це в нас ще “синці на тілі” і Бог нас врятував.  

Ми облаштували будинок і забили щитами вікна. А ще чоловік в двох кімнатах з меншими вікнами забив все щитом та мішками з піском. В тих кімнатах ми себе безпечніше відчуваємо, плюс не так чутно обстріли, глухо і є ізоляція.

Якби ви бачили мого кота, який проситься на ніч додому і спить у мене в ногах. І тільки стукнули двері в нього вушка вже туди-сюди, десь стукнуло або грюкнуло чи вибух, всі тварини, собаки або коти, залишаються зі своїми господарями, тому що всі бояться.

Кіт Лариси Грицюк

«Я думаю, що моя місія – бути тут»

З самого початку я не хотіла їхати. Молодь жила біля мене і в перший день, коли було три вибухи, молодь кричала: «Це ж війна, ви розумієте?». Я їх зупиняла, казала зачекайте, ви не чули заяву нашого президента, може це не війна. Тому ми чекали, коли нам скажуть щось офіційно по телебаченню. І коли повідомили, що це війна, я думала: три-чотири дні максимум і все це закінчиться. Наші ЗСУ міцні і в нас все є. Як мама військового я знала, що наша армія має високий бойовий дух і я навіть не думала виїжджати. І коли вже почали наші вчителі від’їжджати, пішла ця хвиля, мені було прикро і сумно. Але коли ми зрозуміли, що ці обстріли руйнують будинки, потрібно було подбати про дітей. В мене вагань не було, і хоч мій чоловік пенсійного віку і має повне право виїхати за кордон, все ж таки я відчувала в собі сили залишатись тут, підбадьорувати, налаштовувати всіх на позитив і не виїжджати. 

З різних причин люди залишились. Є ті, хто принципово сказав: «Я буду тут, я не кину свій район та місто». І я думаю, що ми правильно робимо. У нас тут поруч знаходиться наша армія, різні види військ, тероборона. А тероборона – це наші знайомі, близькі, діти, племінники. Їх іноді відпускають додому, і ми їм перемо одяг, готуємо їжу, шукаємо волонтерів, щоб їм допомогти. І як гарно, що вони відчувають, що за ними є люди, що місто не вимерло, не пусте і є кого захищати. Що за їх спиною є ті, хто має велику надію на ЗСУ, і що їх захистять. І для них це моральна підтримка, що їх не кинули і втікли. Я думаю, що моя місія така бути тут.

«Вони знищують школи»

Вони знищують школи. В Шевченково школа була красуня, там техніка була краще, ніж в нас в школі, ми їздили до них брали техніку для інформатики, тому що селу дуже велика увага була в той час. Там нічого зараз немає, все зруйновано. В нашому місті декілька шкіл вже не підлягають відбудові. Одна з шкіл на 1500 учнів, там завалилося два поверхи, плюс спортивна зала все це зруйновано. Я не знаю, що це за нелюди, коли вони стріляють і чи є у них моральні цінності. 

У нас є група з директорами усіх шкіл, де ми підтримуємо один одного і дізнаємось як справи. І як було страшно, коли вчора школу №48 тричі обстріляли за день, бо то не долетіло, то перелетіло, хтось же коригував вогонь. І третій раз прямо в школу потрапили і завалились другий та третій поверхи разом зі спортивною залою. І коли я читала в групі, директор школи пише: «Всі живі, я в нормі». Мова вже не йде про школу, вже найголовніше люди. І це такий страх, я кожного дня молюсь за цю школу. Я працювала там 20 років вчителем історії і випустила два класи. 

Ще одна історія пов’язана зі школою. У нас була одна вчителька російської мови та літератури Майя Данилівна, яка ще мене вчила. Боже, вона нас так штурмувала в школі.Їй був 81 рік. Вона пішла на пенсію і кормила котів та собак покинутих через обстріли. І ця вчителька на свою пенсію купувала продукти, готувала та носила їжу тваринам. Під час артобстрілу не було тривоги, взагалі нічого, їй відірвало ногу. Поки довезли в лікарню вона померла від больового шоку, а там везти в лікарню сім хвилин швидкою. Але кого ви вбили? Людина, яка все життя на уроках нам розповідала про Пушкіна, Лєрмонтова, Анну Карєніну, вчила нас російської мови.

«Я бігла зранку в школу, тому що часто вдома не було інтернету, коли нас обстрілювали»

Половина колективу школи виїхали за кордон, ті хто має дітей та онуків, вони виїхали і географія їх перебування дуже велика: Німеччина, Франція, Литва, Польша, Австрія. Але ті, хто виїхав, продовжили навчання дистанційно, дуже складно було його організувати, міська рада відкладала декілька разів навчальний процес, канікули нам подовжували. Ми переймались як вичитаємо програму та чи встигнемо у робочі дні. І коли закінчився навчальний рік і я підводила підсумки на нараді, я сказала: «Ті, хто виїхав, ви у кращій ситуації в тому, що якість ваших уроків була краще». Бо уявіть, коли йдуть обстріли і ми до другої ночі знаходимось у підвалі, в сирому та холодному. Ніхто не готувався до війни, а що таке підвал? Місце де зберігалась наша консервація, де ми заготовки робили і зберігали морковку та буряк, картоплю. До пів другої просидимо там, потім кажу чоловіку що не можу. Потім поки вийшов, помився та ліг ти на стресі, збуджений. 

Шкільне життя до війни. Фото з архіву Лариси Грицюк

Я окрім того, що я-директор, ще і викладаю, о восьмій ранку хотілось постійно бачити чи порядок в школі. Наші вчителі мені казали: «Лариса Анатоліївна, так гарно, що ви залишились, ми Вам так вдячні. Ми знаємо, що у школі порядок, Ви на місці та на нас чекаєте». Я бігла зранку в школу, тому що часто вдома не було інтернету, коли нас обстрілювали. Цілий місяць не було інтернету і ми звертались аби налаштували, бо треба було працювати всім. На вулиці не лише вчителі живуть, але і економісти, бугалтери. Тому в школу прибігаєш з надією на те, що там є інтернет, а там теж був обстріл. Біжиш додому – те саме. Довгий час ми працювали всі разом, так було краще вижити, підтримати один одного.  

«Я вважаю, що найголовніше щоб учні були щасливими»

Переживаємо за навчальний рік. Сказали, що онлайн буде. В той час школи не будувались з бомбосховищем, але нам дуже пощастило і воно в нас є, але дуже багато треба докласти зусиль, щоб воно відповідало всім тим вимогам, які прописані в нормативних базах. Хотілося б навчатись оффлайн, але якщо ситуація не зміниться, ви ж бачите, ми – перша лінія на передовій, ми не будемо наражати на небезпеку наших дітей, вчителів, батьків.

Школа – це все моє життя, я поклала все своє життя аби зробити її привабливою, цікавою. Для мене головне – не та школа, де всі вчаться на відмінно. Я вважаю, що найголовніше, щоб учні були щасливими. Знання – це дуже важливо, але багато людей живуть щасливими без тих запасів знань і живуть краще, ніж інші, бо вони знайшли справу, яка приносить їм задоволення. А є ті, які мають багато знань, але нещасливі. Тому я вважаю, що людина перш за все має бути щасливою та затребувана у житті. 

Шкільне життя до війни. Фото з архіву Лариси Грицюк

Саме тому ми створили проєкт «Школа щастя». Заходиш у школу і бачиш цей надпис. В мене є рожева мавпочка, яка розмовляє з дітьми і в нас є шкільний автобус. Буває проходжу поруч і бачу хтось засмучений. Я знаю чому засмучений, бо мама з папою розлучаються і не можуть знайти спільну мову і не можуть розібратись з ким дитина буде жити. І тоді моя рожева мавпочка поговорила з цією дитиною, вона посміхнулась і пішла у гарному настрої.

Лариса Грицюк з талісманом «Школи щастя» рожевою мавпочкою

Коли ми створювали проєкт «Школа щастя», нам допомогли методики «Молодь дебатує». Я була вчителькою історії і мала можливість відвідати Німеччину, познайомитись з Віолою фон Крамон і Ольгою Пішель, ознайомитись з методикою, навчатися та отримати знання, побачити як розвивається освіта в Німеччині. Наші куратори возили нас по гімназіям в Німеччині і ми бачили як організований навчальний процес, це був червень місяць, багато чого я взяла з цієї системи. 

Діти дуже змінюються на проекті «Молодь дебатує». У нас було два випадки, коли діти з вадами мови, їм дуже було важко і соромно говорити, не кожен вчитель міг їх вислухати і цей проєкт їх розкрив.  Один хлопчик з дебатного руху зараз навчається в академії СБУ Ярослава Мудрого, відмінник, це наша гордість. А одна дебатантка в поліцію пішла працювати і зараз війна,  а вона працює.  

«Моральний дух дуже високий і всі хочуть жити у розвиненій європейській країні»

Я стою на огороді, поливаю і чую, що бахкає. У нас дуже багато Лиман, Галицинівка, Лупорево, Олександрівка вони просто знишують ці села.  У нас гинуть люди в пошуках води, хтось з баклажкою або каністрою попадають під обстріли. Молодий хлопець 31 рік з батьком витягували каністри і їм руки повідривало. Людям виживати дуже складно.  Ви як зайдете в подвір’я мого будинку ви здивуєтесь, бо в мене і в мисочках і в пластикових пляшках і в бочках і в відрах ми все заповнюємо проточною водою бо це золотий запас.

Волонтери допомагають і ми дуже вдячні. Зараз краще працюють аптеки, в магазинах все є але ціни дуже високі. Виїхало багато молоді, багато заводів зупинились, багато зруйновані, зруйновано багато приватних підприємств. Але ніхто в моєму оточенні навіть мови не веде про те що давайте щось віддамо і призупинемо війну. Ми дуже пишаємось тим, що мої вчителі, представники техперсоналу і батьки підтримують всіх. Всі налаштовані лише на одне – на перемогу. І говорять про те, що дуже хочуть щоб все закінчилось. Я мрію про те, що в нас все буде на висоті. Моральний дух дуже високий і всі хочуть жити у розвиненій європейській країні. 

На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні та за її межами.