«Рішення долучитись до захисту України- це було, мабуть, найлегше, що я коли-небудь робив», – дебатант з Харківщини

Ілюстративне фото. Джерело: Генеральний штаб ЗСУ

Антону Х. з Харківської області 21 рік.  Учасник «Молодь дебатує», цьогорічний випускник Каразинського університету, з початку війни в Україні долучився до Збройних сил і сьогодні служить на Донбасі. Він – стрілець, перший номер обслуги ПTРК «Метис». Дебатант з Харківщини в інтерв’ю розповів про своє життя до та після початку війни, а також про рішення стати військовим і захищати Україну. 

Я народився в місті Лозова, Харківської області. Навчався у загальноосвітній школі №12,  після чого у 2018 році вступив на факультет Геології, географії, рекреації та туризму Каразинського університету в Харкові. Цей факультет я закінчив влітку 2022 року. Вступ до магістратури зараз не є пріорітетом, хоч я і намагатимусь це зробити. 

У проєкті «Молодь дебатує» я брав участь з 2017 по 2018 рік. Доводилось також спілкуватись з нашою командою, з моїми друзями та знайомими за цим проєктом і пізніше, в тому числі за темами, які виносились на дебати. З керівниками проєкту від нашого міста я іноді підтримую контакт. Це-люди, які зробили з власної волі набагато більше, ніж наприклад класні керівники. 

На «Молодь дебатує» було дуже цікаво бачити як відбувається підхід до виконання завдань, як виступали команди з інших міст та регіонів України. Іноді ми бачили такі наївні ситуації, з якими, якщо чесно, я навіть сумую трохи, бо бути молодим та наївним, це дуже круто, і розумієш, коли це вже неможливо.

Найбільше запам’яталися поїздки, спілкування з друзями, такими, як я, і взагалі проєкт для мене був таким соціалізуючим фактором в житті. Тут в мене зав’язались дружні стосунки, а з тими, кого я знав до «Молодь дебатує», спілкування вийшло на новий рівень. Наприклад, мій однокласник Віталій Коровушкін-зараз мій добрий друг, він до речі з Горлівки, Донецької області. Він дійшов фіналу і ми дуже ретельно готували його виступ, однак перемогти нам не вдалось, хоча вважаю ми підготувались потужно. Також, я маю згадати Дар’ю Нестеренко, з якою я провів дуже багато часу. Вона брала участь в цьому проєкті і виступала від нашого міста у 2019 році у Полтаві. З нею взагалі провів дуже багато часу, це були тривалі і особисті стосунки.  

«Я не можу згадувати без болі, що довелось пережити мені та людям навколо»

24-го лютого для всіх було дуже раптовою подією. Навіть люди, які точно знали що війна буде і казали про це, я в тому числі, просили готуватись хоча б морально або як можливості дозволяють. Відірватись від нормального життя і підготуватись до переїзду, це взагалі було важко уявити. Тим не менш, 24-го лютого я проспав лише годину, бо в мене була сварка з близькою людиною. Я почув прильоти в районі Павлового Поля, де гуртожиток, і стіни почали гуляти і тремтіли вікна. Слава Богу не вилетіли, вилетілі пізніше, коли авіамбомба влучила в «Уніфехт», але тоді вже народу було дуже мало. Це була несподіванка.

Наслідки обстрілів в районі Павлового Поля 7 березня 2022 року. Джерело: Телеграм канал УНІАН

О четвертій, чи о пів на п’яту ранку почались прильоти, п’ятнадятихвилинний мандраж, збір речей, заклеювання вікон. У гуртожитку ми переживали, що може постраждати наша будівля і згортували матраси на яких спали, пішли на склад з якого діставали речі, якими можна було заклеїти вікна, щоб скло не могло поранити. На війні я бачив, як скло може стати супер небезпечною речовиною і призвести до смертельних поранень. І всі здається це усвідомлювали і більш-менш готувались. Хоча знаходились люди, яким було всеодно. Дуже цікаво дивитись як поводиться конкретна особа перед обличчям справжньої небезпеки, якої ніхто ще не бачив у своєму житті.

Я не можу згадувати без болю, що довелось пережити мені та людям навколо, бо це війна. Інакше мабуть не буває, була б це нормальна ситуація. Однак, все одно залишаються на душі шрами більше ніж бойові дії, які ти бачиш довколо.  

Пам’ятаю, як я з товарищем вибіг зняти готівку. Величезні черги до банкоматів. Ми були одними з перших, незважаючи на те, що черги були величезні. Товариш встиг сісти з дівчиною на потяг, чи їх хтось підібрав і їм вдалось виїхати з Харкова. Багато кому вдалось насправді, нехай не з першого разу, тому що блокпости перекрили рух, ускладнили його довкола всього міста. 

Я пам’ятаю, що відчув величезне полегшення коли Дашу посадив на автобус і вона поїхала в бік Лозової. А далі… а далі почалось інше життя. 

«Не захистити дім від того, хто намагається його знищити – це нонсенс»

Російський ракетний удар по будинку культури в Лозовому 20 травня

Рішення долучитись до захисту України було, мабуть, найлегше, що я коли-небудь робив. Взагалі, бачити як країна потрапляє під ракетний удар, те, що росіяни називають високоточним, це повне безглуздя. Тому що ракети, наприклад Іскандери, які виконували цю роботу, у них бойова частина важить близько 400 кілограм. Як взагалі собі можна уявити потрапляння такої ракети в центр міста, щоб не постраждали навколо цивільні об’єкти, щоб не постраждали мешканці міста? Ми бачили всі ракетний удар по Харківській обласній державній адміністрації, де загинула величезна кількість цивільних осіб. Як можна не долучитись до захисту країни, коли абсолютно очевидно, що її знищують? 

Родина сприйняла війну стійко, без істерик. Я вважаю це предметом гордості. Коли я попередив батьків, що планую йти до військомату, мене особисто підтримали, особливо мати, тому я за це їй дуже вдячний.  

Багато хто, як і я, не поділяє того, що відбувається в Україні з точки зору громадянської позиції: не захистити дім від того, хто намагається його знищити – це нонсенс. Кожна поважаюча себе особа, кожен громадянин України має рішуче долучитись до захисту, хоча б як волонтер, якщо не вистачає рішучості або навичок, як багато хто стверджує, але і це приходить з часом. Доволі швидко, а інколи не дуже. 

«Війну ми маємо виграти і якщо ми не встоїмо, то можемо вже не оправитися»

Особисто я почуваю себе на війні як у дуже тривалому поході в дику місцевість без нормального зв’язку, без харчування такого, як звикли люди в цивільному житті.  Наразі підрозділ, до складу якого я потрапив, знаходиться на Донбасі і виконує завдання за призначенням.

Як сказав один з моїх знайомих, який вже воює не перший рік: на війні час солдата приблизно 90% – дуже сумно, а 10% – дуже страшно. І мабуть якось так і проходять наші дні. 

Мене оточують солдати, звичайні люди, які взяли до рук зброю, щоб захищати свою країну. І зовсім не хотілося б, щоб після війни, або коли вони не зможуть служити в Збройних силах, щоб вони залишились на узбіччі життя. Багато з тих, хто оточує мене дуже хочуть більш активних та рішучих дій з нашого боку. А є люди, яким вже доволі багато років і вони втомилися за півроку війни. 

Мій світогляд особливо не змінився, він став ширше. Моя уява багато до чого не була готова, однак тепер я готовий більше, а завтра ще більше. Звичайно для мене найголовніше на війні продовжувати захист своєї держави до повної перемоги над ворогом. Це-аксіома, якою має жити солдат. Якщо в нього в голові не має таких думок, то він не дуже добрий солдат. А як ми знаємо, добрих солдат взагалі не буває. Я точно знаю, що війну ми маємо виграти і якщо ми не встоїмо, то можемо вже не оправитися. Ми знаємо, що роль, яка випала, нам по силі, лише нам, і ми будемо йти до перемоги і будемо формувати в собі розуміння цінностей, які дозволять нам існувати краще, дозволять нам стати краще, ніж попередні покоління. 

Ілюстративне фото. Джерело: Генеральний штаб ЗСУ

«Майбутнє за всім тим, чому наш проєкт вчив нас»

Усе на світі відбувається так, як до цього ведуть обставини. Все від чогось залежить і нічого не виникає на рівному місці. І тому, від того, якою я хочу бачити Україну, мало що залежить, мало лише думок. Важливі причинно-наслідкові зв’язки та матеріальні умови розвитку.  Безумовно, майбутнє за всім тим, чому наш проєкт вчив нас. Однак для цього треба докладати зусиль, треба організація та дисципліна. І ці теги, вони дуже часто не співпадають з розумінням особистої свободи. 

Майбутнє України також залежить від цілого всесвіту, адже ми не знаємо, як будуть відбуватись події далі, на що піде ворог щоб нас перемогти. І на що піде світ, щоб не допустити третю світову. Це питання, на яке, на жаль, немає відповіді. Але мені здається, що все це дуже надовго. Ми маємо докласти зусиль після війни, щоб все відбудувати, щоб все ставало краще, щоб соціальні проблеми, які в нас були, не тільки в нас, але і в Європі, і в США, мали вирішення. Я лише вірю, що щасливе життя для нашої країни можливе. Однак дуже багато людей цього не побачать. 

Фото: Генеральний штаб ЗСУ

Чомусь мені здається, що наше суспільство має знайти шлях, який дозволить оминути ліберальних егоїстів, які нездатні нічого змінити і зробити для держави корисного і втечуть при першій же небезпеці. Та оминати праворадикальних божевільних, які незважаючи на те, що дуже сильно відірвані від реальності, вони дисципліновані і мають чітку організацію, яка певним коштом може здійснювати якісь реальні речі.

Користуючись можливістю, звичайно, хочу закликати всіх до допомоги Збройним силам України у відсічі збройної агресії Російської Федерації, в тому числі-закликати мешканців Німеччини та німецького уряду, тому що нам відомо, які економічні зв’язки його пов’язують з Російською Федерацією і вони нам не можуть допомагати, нехтуючи власними інтересами. Однак хочеться попросити допомоги у боротьбі зі злом, яке знищує наше мирне життя, наші домівки та перспективу нашого розвитку.

На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні та за її межами.