Янченко Софії 14 років. Вона у вересні переходить у 9-ий клас в Конотопській гімназії. Минулого року вона долучилась до дебатного руху та стала переможницею на міжрегіональних змаганнях та у національному півфіналі 2021/2022. Софія розповіла про свій досвід на «Молодь дебатує» та про воєнний час у її рідному Конотопі.
Почалось з того, що мій вчитель історії запропонував поспілкуватись з учасниками дебатів і це надзвичайно круті люди, які мене замотивували та зацікавили. Як на мене, це найголовніше, бо справити враження вони змогли. Я мала змогу подивитися та повчитися їх майстерності, і беручи приклад з них, я відкрила для себе дебати.
Ми готуємось до дебатів у гуртку з нашим куратором. Підготовка проходить дуже приємно, на одному диханні. Це зовсім не важко, якщо мати правильне оточення і правильних людей. Вихід в фінал для мене був неочікуваний, і на кожному етапі, коли я проходила і спілкувалась зі своїм вчителем, він мене питав: «Ти бачиш, як ти ростеш?». Чесно скажу, результат мене приголомшив.
Коли я перемогла у міжрегіональному турнірі, це було неочікувано, але коли тобі це цікаво, коли тобі це вдається, хочеться більше і більше. Я зовсім не чекала того, що нам доведеться зустрітись онлайн. Але все ж таки я дуже вдячна, що вдалось все це організувати. Коли вже нам були відомі теми і ми почали готуватись, ми фактично щодня телефонували один одному, діти різного віку, ми спілкувались, ми обговорювали, ми шукали певні аргументи, виходи із ситуацій. І тому, мабуть, змогли цей стрес під час війни пережити і він загартував нас.
«Всі були налякані, але намагалися стримувати страх»
Я також займаюсь грою на фортепіано і планую після 9-го вступати до Сумського коледжу, розвивати культуру нашої країни. Ця мрія в мене була ще з 6-го класу, коли в нас була пандемія ковіду і нас посадили на онлайн навчання. Нам завжди здавалось, що ось, ще трохи і має бути краще, ми сильні, ми поборемо. І потім війна. Коли почалось АТО, я була маленькою, в першому класі, і саме тоді мені вперше тато запропонував піти до музичної школи. Я так загорілась цією ідеєю, мені було надзвичайно цікаво і я все схоплювала одразу, і я жила мрією того, щоб вступити в Суми, навчатись і потім вчити інших і примножувати культурну спадщину нашої країни.
Мої щоденні звички під час війни змінились до того, що я почала більше цікавитись нашою державою. Дійсно, щовечора я дивлюсь новини, а потім історичні програми, які поглиблюють мої знання про наш Конотопський край, про Сумську область, Україну загалом. Про те, як ми розвивались, не дивлячись ні на що. Я почала більше спілкуватись зі школярами з інших областей, і найголовніша тема- як кожен з нас сприймає це і ми всі сприйняли це, як те, що нас загартує і зміцнить.
Під час війни заняття проходили онлайн, нам дуже спростили навчання і не було оцінювання, максимально старалися зрозуміти хто за кордоном, а хто на місці залишився. Нас завжди відпускали під час повітряних тривог і були випадки, коли у сусідньому районі збивали ракети і це надзвичайно страшно. Спілкуючись з вчителями, деякі ділились своїми історіями, у деяких діти дійсно пішли на фронт захищати нас і це дійсно захоплює. У нас дуже сміливі люди.
Звісно, всі були налякані, але намагалися стримувати страх і я вважаю, це нас дуже загартувало. Всі вчителі та діти розуміли один одного, це саме той випадок коли ми були настільки близькі, ніби кожен вже рідний один одному. Тому я вважаю, що це був ледь не найкращий час у моєму житті, бо я відчула як і моя сім’я, і навіть абсолютно незнайомі люди зблизилися з нами і ми розуміємо один одного.
Під час війни страх вдома і в нашому місті набагато менший, адже мені здається, якби я була за кордоном, я переймалася б набагато більше. Коли я тут, коли поряд зі мною всі мої рідні, які завжди підтримують, які завжди допоможуть добрим словом і заспокоять -це набагато краще, ніж бути в розлуці з ними. І кожна новина для нас як надія на краще.
«Ми були в облозі і це було надзвичайно страшно»
23-тє лютого я запам’ятала як ледь не найкращий день у моєму житті, бо фактично до нас в місто зайшли ввечері 24-го. Я прокинулась зранку і мені треба було пропустити цей навчальний день і я йшла до музичної школи, в нас мав був захід – концерт. Стрес мене накрив після того, як мої батьки сказали, що почалась війна. Ці слова мене вбили на повал. Я до останнього не вірила в це, я дуже скептично до цього ставилась.
Я ніколи у своєму житті не чула власними вухами повітряну тривогу. І я сподівалася, що я не почую, але вперше це було надзвичайно жахливо, бо не знаєш, куди себе діти. Ми йшли до укриттів і сиділи годинами, тому що було надзвичайно лячно. Найстрашнішою, мабуть, була ніч з 24-го на 25-те, коли розбудили постріли. Звісно, не такі сильні, але все ж таки було відчуття, ніби от-от і стеля будинку впаде на тебе.
В перший день, коли ми зустрілися з нашими родичами, які живуть поблизу, всі намагались робити вигляд, що все добре, все чудово і ми впораємось. Але все одно було зрозуміло, що в кожного з нас на душі була непідготовленість до цього. Ми не очікували, що так буде. Це було жахливо і я перші три дні не відходила від телевізора і я боялася отримати страшні новини. На щастя, 24-те число було найгірше, потім ми почали брати себе в руки, почали заспокоюватись, почали підтримувати один одного і ставитись як до реального факту, а не якоїсь утопії. Тому безумовно, коли знаєш ворога в обличчя, коли знаєш, з ким боротися, вже не так страшно стає.
Ми були в облозі і це було надзвичайно страшно, навіть тому, що, коли вони вже пішли і наше місто звільнили, все одно був ризик втручань, ракетних обстрілів, тривоги були щодня по декілька разів. Бувало вночі і вдень. Але люди організувалися і згуртувалися, і я насправді пишаюсь своєю родиною, тому що деякий час ми залишались з частиною родичів і всі були в захваті від того, як ми тримаємось, які ми молодці. Це дуже добре характеризує нашу націю.
«Ти знаєш, де ти? Ти в Конотопі, тут кожна друга жінка конотопська відьма»
В моєму районі біля мого будинку нічого не відбувалось, але на жаль, на виїзді з мого міста, де живе моя вчителька з музики, вона розповідала, що коли танки їхали під вікнами – це було жахливо. Люди там жили все життя і все було добре, а потім в один момент до них заходять загарбники і в один момент вони навіть не знають що робити. Йти у підвал? Можливо. Але якщо вже така доля, то нічого не врятує. Були обстріли, але зараз там по околицях нічого страшного не відбувається.
Одного дня на БТРі приїхали до міськради, і наш мер зі сміливими людьми поставились до цього з гумором. І була фраза: «Ти знаєш, де ти? Ти в Конотопі, тут кожна друга жінка конотопська відьма, тому тікай, поки ще не пізно». Потім, коли їх вибили, було більш спокійно.
Нас тероризували ракетними обстрілами, особливо міста, які є прикордонними. Там постійно були обстріли, наприклад Середина-Блуда, Глухів, іноді Суми, це було жахливо. Але оскільки ми знаходимось ближче до Чернігівської області, артобстріли фактично до нас не могли дістатись і насправді лише повітряні тривоги завжди нагадували про те, що поки що не варто розслаблятися і треба триматися в тонусі.
Ми залишились у місті, на відміну від багатьох моїх друзів. Вони поїхали, але деякі вже повернулися. Я вважаю, що це дуже сміливий вчинок, адже ніхто досі безпеку не гарантує. Вони молодці, що вчасно поїхали, але було дуже болісно втрачати деяких друзів, можливо, навіть назавжди.
Це жахливий злочин. Я вважаю, всі, хто причетний до цього, мають понести відповідальність. У нашій області були вчинені злочини проти мирного населення, наприклад, вбили одного чоловіка. Це надзвичайно страшно, адже пропаганда, яка в них працює, люди не розуміють. Безумовно, у нас багато родичів, які мешкають в Росії та Білорусі, які не розуміють нас. І от це найжахливіше, те, що люди не розуміють що коїть їх держава і підтримують у кожній дії.
Тому українці – це абсолютно незламний народ і ми показуємо і доводимо світу кожен день, що ми надзвичайно сильні і маємо сильний дух, тому ми даємо відсіч такому страшному ворогу.
На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні та за її межами.
