«Коли я бігла додому, поруч зі мною падали снаряди», – дебатантка з Харкова

Дебатантка з Харкова Влада Коваленко

15-річна школярка з Харкова, учасниця регіонального дебатного турніру Влада Коваленко сьогодні навчається одразу в двох школах – у Німеччині та в Україні. З початку повномасштабної війни вона з родиною виїхала з Харкова, який щодня потерпає від обстрілів та бомбардувань.  Як для її родини почалась війна та як їй вдається навчатись одразу в двох школах Влада розповіла в інтерв’ю. 

23 лютого ми їхали з батьком по вулицям Харкова та він жартував, що «все це російська пропаганда, нічого не буде, я з тобою, донька». І відвіз мене до подруги на ночівлю. І ось о четвертій ранку ми спимо і мені дзвонить батько в істериці: «Владо, швидко збирайся та біжи додому». Я не зрозуміла що трапилось, що я натворила і  він мені дзвонить о четвертій ранку. Він відключився та через тридцять секунд ми побачили вибухи за вікном.  Моя подруга побігла до батьків у кімнату, а я швидко вибігла на вулицю, мені додому бігти хвилин десять.

Коли я бігла додому, поруч зі мною, може в кілометрі від мене, падали снаряди, були вибухи, літали гвинтокрили. Я все це бачила і було дуже страшно бігти, бо я не знала добіжу чи ні. Це був Київський район, селище Жуковського, я на ньому живу. Це близько до Росії, кілометрів може двадцять. 

Наслідки влучення ракети у житловий будинок Київського району Харкова. ФОТО: ДСНС

Я прибігла додому, батько, дві мої сестри і батькова дружина збирали речі, і всі швидко сідали в машину. В мене маленька сестра рідна по батькові та зведена сестра. Ми зібрали домашніх улюбленців – собак та крис, та поїхали в гараж. В нас там є підвал, дуже добрий. Ми там перечекали до двух годин дня, потім туди було не дуже добре діставатись, тому що там почались дуже сильні обстріли, і ми поїхали до бомбосховища університету ХАІ. Ми залишались в тому бомбосховищі десь чотири дні. Спочатку ми були в самому ХАІ, там було близько 200 людей, а потім ми перемістились в сховище трохи менше у манежі біля ХАІ, там було десь 100 людей – жінки, діти, чоловіки. Нас там годували, була їдальня. 

Нам було дуже страшно, але в мене ще є дві сестрички, які теж дуже сильно переживали  але я намагалась їх підтримувати, веселити, тому що батькам було не до цього, вони займались дорослими справами, щось обговорювали, прокладали маршрут наш до Німеччини тому я відкинула в сторону переживання, хвилювання та страх і веселила своїх молодших сестричок. 

Наслідки влучення ракети у житловий будинок Київського району Харкова. ФОТО: ДСНС

«Це був найгірший день у моєму житті, коли я побачила російські танки»

Я дуже добре пам’ятаю 27 лютого. Батько чергував з 5 до 7 ранку щоб не прокрадались мародери і я прокинулась десь о 06.30 та пішла до нього на вулицю. Поруч з нами був блокпост, він зібрався та поїхав. І десь через хвилину, як він поїхав, всі почали кричати, ховатись, тому що російські танки в’їхали в місто. Ми спочатку не повірили в це, а потім ми побачили близько десяти танків з буквою «Z».  Ми всі почали ховатись в бомбосховище, закривати двері, почалась велика стрільба. Це для мене був найгірший день у моєму житті, коли я побачила російські танки. 

Ми ховались і чекали новин, що буде далі. Їх швидко перестріляли і все було добре, але була пошкоджена моя школа та ще інша. В цей день ввечорі батьки вирішили що нам треба їхати за кордон, тому що це надовго все. І 28 лютого ми поїхали на залізничний вокзал: я, папина жінка і дві мої сестрички. Ми хотіли виїхати у Львів, а звідти у Польшу. Але прямого рейсу у Львів не було. В нас був дуже складний маршрут і він кожен раз змінювався, тому що в місті були вибухи. О третій годині починався комендантський час, а наш потяг був о десятій вечора і батько нас привіз на вокзал о першій годині дня, та ми чекали девять годин. І пам’ятаю, ми купили вже квитки, але нам сказали сідати на перший потяг який буде, тому що не факт, що наш потяг прийде.  Коли ми побігли сідати на потяг, провідник сказав, що не може нас пустити, тому що в нас немає квитків. Це було дуже страшно, на вокзалі почались сильні вибухи і діти почали молодші хвилюватись, в нас було п’ять малих дітей до шести років і вони почали плакати. Ми почали прохати запустити дітей в коридор аби хоч там стояти, але провідник казав, що не може нас пустити, лише після того, як всі з квитками сядуть. Людей було не дуже сильно багато, але з кожним часом прибувало більше і більше. І коли всі пройшли з квитками, наc запустили на потяг. У нас було вільне купе, молодша сестра спала в мене на ручках, діти спали на батьках тому що місця було дуже мало.

«Коли в нас йде урок онлайн і в них лунають сирени та вибухи, в мене починає боліти серце»

Наслідки влучення ракети у спальному районі Харкова. ФОТО: ДСНС

До Німеччини ми добирались п’ять днів. Ми їхали сюди, тому що у папиної дружини тут була рідна сестра. Ми приїхали до неї, я в них побула два дні, а потім я поїхала до свого діда який теж у Німеччині. Поки ми добирались, вони нам дуже допомагали та переймались, шукали волонтерів у Польші. А коли ми доїхали, вони нам так зраділи, що накрили стіл і обіймали нас. Я була дуже рада, але по сьогоднішній день я дуже сумую за рідним містом і хочу повернутися в Україну. 

В гімназію мені допоміг дідусь влаштуватись. Я сдала іспити англійською та математику, переведену на українську. Зараз я паралельно вчусь у гімназії та в українській школі. В першій половині дня в мене німецька школа і уроки, я ходжу туди. Коли я приходжу додому, я роблю одразу німецькі уроки, а потім саджусь за українські. Німецьку я трішки вивчила і все розумію, але ще погано розмовляю. 

Влада з однокласниками. Архівне фото Влади Коваленко

В українській школі багато учнів за кордоном, але є однокласники, які залишились в Харкові в нашому поселенні. Вчителі у нас всі в Україні. Коли в нас йде урок онлайн і в них лунають сирени та вибухи, в мене починає боліти серце і я починаю плакати, тому що розумію, як їм страшно і це просто жах. Одного разу ми сиділи на онлайн, в однокласниці почали лунати сирени та вибухи, постріли не дуже гучні, але було чутно. Вона вибачилась та сказала, що пізніше до нас доєднається. 

«Навчатись в двух школах важко, але мені це подобається»

Першого вересня ми доєднались до класного керівника і вона почала питати як ми і де. Цей урок ми всі сміялись, всі розказували смішні історії: як хтось за кордоном говорив українською і думав, що його ніхто не розуміє,  а його розуміли, бо там теж були українці. Таких історій було багато і ми піднімали дух тим, хто зараз знаходиться у бойових містах, де йдуть вибухи. 

Все вчасно, але коли хтось запізнюється, вчителя розуміють. Я дуже скучила за однокласниками і хочу повернутись,  я дивлюсь на своїх однокласників німецьких та розумію, що я могла бути на їх місці прямо зараз. Могла ходити до школи в Харкові, могла гуляти зі своїми друзями, спілкуватись один з одним, але, нажаль, зараз тільки онлайн зв’язок.

Навчатись в двух школах важко, але мені це подобається, бо в мене зараз пішла така хвиля, я розумію, що тільки мені моє навчання треба і я все розплановую. Коли я виходжу на онлайн уроки, я тільки радію, що я бачу своїх однокласників. 

У Німеччині однокласники дуже дружні. В перший день, коли я пришла, вони мені подарували прапор та ведмедика. Мені було дуже приємно і в п’ятницю в нас був солодкий стіл, де вони приймали мене у свій клас, раділи, що я буду з ними вчитися. Я їм давала уроки української мови, в мене вже однокласники знають деякі українські слова, ми вітаємось «Слава Україні! Героям Слава!». 

Однокласники дуже допомагають в навчанні. Німецька школа відрізняється від української, тому що тут як мені здалось слабша математика за нашу, тому я зараз відмінниця з математики. 

В Німеччині в мене брали інтерв’ю в школі, я потрапила на шкільний сайт та в шкільну газету. Мене питали про адаптацію, про Німеччину так як мені в гімназії. Ми, українці, виступатимемо тут на день народження гімназії, це буде 17 вересня. Ми будемо виступати з гімном України. 

«Коли я бачу, що Харків кожен день обстрілюють, я плачу»

Наслідки обстрілів у Харкові. ФОТО: ДСНС

Коли я бачу, що Харків кожен день обстрілюють, я плачу. В мене на очах сльози. Я пам’ятаю торгівельний центр «Нікольский», куди я ходила з подругами гуляти по магазинам, і зараз він зруйнований. Пам’ятаю адміністрацію в центрі міста, площу найбільшу і там зараз теж все зруйновано, ракети падають кожен день. В мене подруга досі знаходиться в Харкові і вона сидить зараз в метро. Вона мені пише: «Влада, не приїждай сюди». А мені так хочеться, я так сумую. 

Я не можу звикнути до життя тут, бо я звикла до Харкова. Але Німеччина – це дуже гарна країна, в мене курортне місто і я колись йшла по місту і ця вулиця мені нагадала Харків. Вона була так схожа, що я навіть розплакалась. 

На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні та за її межами.