Переможниця національного «Молодь дебатує» пережила разом з родиною окупацію міста російськими військовими. Дебатантка з Конотопської гімназії поділилася згадками про військове вторгення у її рідне місто та розповіла про життя за кордоном після вимушеного переїзду через війну в Україні.
Я з Конотопу. Ми там були з родиною до 20 червня. Зараз ми живемо у Баварії в Німеччині: мама, брат і я. Наші друзі раніше виїхали, вони нам знайшли житло і ми живемо окремо. Мій брат з вересня буде ходити тут в німецьку школу, а я намагаюсь вступити в місцевий вуз. Мені вже прийшло запрошення з польского вуза, бо ще до війни я мала туди вступати на англомовну спеціальність, але ж ніхто не думав, що ми тут опинимось і хочу спробувати ще і тут вступити, щоб бути ближче до родини.
Конотоп був окупований ще у перший день війни 24 лютого. І в перший день, перший тиждень було дуже складно, бо ми знаходились в такому глибокому російскому тилу. Там була вже частина Чернігівської області окупована за нами. Ми на той час жили у багатоквартирному будинку на третьому поверсі, за яким вже починається ліс і близько першої дня туди впала якась чи ракета, чи снаряд, і там пішов дим. Нас одразу приїхали забрати дідусь з бабусею у часний сектор, бо у багатоповерхівці було страшно залишатись і почались потім вибухи постійні, сльози. І вже близько п’ятої години вечора зайшли російські танки в місто.
Всі магазини та аптеки були закриті, не було підвозу ніяких товарів або продуктів впродовж усього часу до моменту поки нас деокупували. У місті потім всіх відпустили з роботи, бо почався повний хаос. У нас взагалі мер Семеніхін втік з міста, була повна анархія: не було поліції, тероборона не могла ніяк діяти, нічого не працювало. Тривога з’явились на п’ятий день вторгнення, бо мера не було і ніхто не міг цим управляти і ми не знали, є тривога чи немає, додатку не було. Через центр міста, через райони їхали російські танки і стріляли, по житловим будинкам…був абсолютний хаос. Всі просто по будинкам сиділи, неможливо було вийти на вулицю, бо всі боялися.
«Спочатку їх всі боялися, а потім їх всі проганяли»
Наше місто для них не було ключове. На ранок наступного дня люди почали виходити до них і спілкуватись, бо вони відчували себе як головні. Вони сказали: «Ви нам не потрібні, ви нас не чіпайте і ми вас чіпати не будемо. Наша ціль – . Ви для нас проміжне місто і особливо не цікаві». І в них, що найголовніше, їжі було приблизно на чотири доби і вони почали ходити по людям просити їжу. Вони приходили просити їжу, це особливо популярно було в селах, які поблизу Конотопа знаходились, де були господарства, де можна було щось взяти. Спочатку їх всі боялися, а потім їх всі проганяли.
В місті до останньго дня окупації висів над міською радою червоно-чорний прапор УПА і українский прапор. Вони приїжджали до міської ради, але їм це не було потрібно, вони всі контролювали дороги в’їзду та виїзду, інколи вони пропускали, бо це було неможливо. Неможливо гуманітарну допомогу доставити, нам перша гуманітарна допомога надійшла в кінці квітня, коли ми в принципі були деокуповані і ми могли піти купити щось в магазині. А під час окупації все було закрито, і те, що було вдома, це потрібно було використовувати.
«Не було мобільного зв’язку по декілька днів, але ніхто далеко не виходив, бо йти було нікуди»
Ми у свою квартиру не повернулись, бо це було на виїзді з місту і там вони дислокувались в певній мірі, вони взагалі навколо всього міста були, бо у нас ліси і така місцевість майже Полісся. І ми були у бабусі всі: дідусь, бабуся, я, брат, мама і папа. Ми всі були вдома і 24/7 дивились телевізор, дивились новини, коли була можливість. У нас два тижні не було води взагалі в місті, вмикалась вона одну годину на день і текла чорна. Тому що встигли набрати, очистити, те і було. Але мої бабуся і дідусь живуть у приватному секторі і в них в погребі були набраті ці пляшки з водою і все таке. Їсти було що, бо ми запасались, це ж приватний сектор і там взагалі морозили і все таке.
Не було мобільного зв’язку по декілька днів, але ніхто далеко не виходив, бо йти було нікуди. Телевізор також дуже дуже часто пропадав. Коли вдарили по київській телевежі, в нас тоді ще був телевізор і ми побачили цю новину, а потім через кілька годин зникло телебачення, зник мобільний зв’язок, зникло свіло. І я пам’ятаю був початок березня, тобто на вулиці рано темніє і в нас немає води, світла, взагалі нічого і ми всі, семеро чоловік у будинку сидимо і нам просто нічого робити, бо світла немає і в темряві сидимо. І були постійні якісь прильоти, і в більшості били українські військові якимось точним озброєнням, тому що вибухи були страшенні, але людьскі будинки не шкодились, їх з району виганяли. У нас звісно тряслись вікна і все таке, це був просто жах. Ніяких розрух не було, був просто страх.
Але якщо чесно, ми думали воно так і продовжиться, але ж в них був “жест доброї волі” і вони вийшли з Чернігівської, Київської і з нашої області. І коли вони виходили, тоді ми вже вийшли на вулицю. Я пам’ятаю цей момент, коли ми пізно ввечорі почули страшенні вибухи, вийшли на вулицю, а це був феєрверк. Ми думали, що хтось здурів, а виявилось, що українські військові цілилися по російським, коли вони тікали з області в напрямку Курської області. Їх наздоганяли, цілилися по ним і їх боєкомплекти вибухали і ми спостерігали за цим феєрверком.
І вже після цього почалось розмінування території, вибухи були, але це були наші, працювали сапери і вони дислокувались в селах, в хатах готували. Але будні були страшенно нудними, робити було нічого, сидиш і чекаєш що буде далі.
«Ми боялись, що вони ще раз зайдуть і вже не пронесе, станеться таке саме, як у київській області»
Настрашніша згадка – ми жили у такому районі міста, там майже історичний центр недалеко від нього, пів кілометра. І якраз в цьому районі, коли вони заходили, була перестрілка. У нашому місті дислокується 58-ма бригада, але вони на момент 24-го лютого всі виїхали у область нас боронити, щоб наступу на Київ звідти не було. І в нас залишилась якась частина, там були здається два наші БТРи і в них була страшенна перестрілка в цьому ж місці. Це перший день і ми тоді ще не розуміли всієї складності ситуації. Ми просто стояли і спостерігали за всім цим, я не можу це описати, це було в перші дні. Але тоді в мене був страшенний інтерес чим все це закінчиться. Закінчилось це тим, що ми вийшли на вулицю наступного дня і наших два БТРа не було, а були недалеко від нас два російських повністю згорівших. Пізніше люди з них повитягали сухпайки і все таке, і за цим слідкувати мені було особисто цікаво. А потім вже було реально страшно, коли ми побачили кадри з Бучі, Ірпені. На щастя, в нас цього не було і в нас вони не робили такого. Коли побачили ці кадри, ми ще тоді були окуповані на той момент, і тоді вже було реально страшно. Але вони вже потім почали від нас тікати і все було нормально.
«За кордоном у людей інший менталітет»
Виїжджати було рішення не спонтанним. У нас було декілька зелених коридорів під час окупації, але тоді ми ще не знали куди їхати. Друзі, які живуть тут (у Німеччині, – ред), вони нам сказали, що є житло і можна їхати. В нас і по цей день постійно продовжуються обстріли Сумської області і загроза вторгнення на той момент ще залишилась. І наш голова військової адміністрації тоді говорив, що буде друге вторгнення в ці області, які не були зайняті, їх постійно обстрілювали і в них також потрапляли і зникала електроенергія,тому виїжджати потрібно було, бо ми боялись, що вони ще раз зайдуть. І вже не пронесе, і станеться таке саме, як у Київській області, і ми вирішили їхати. Але бабуся і дідусь там, вони там досі живуть, але якщо щось, вони будуть їхати. Вони поки не готові покинути те, що вони нажили за стільки років. Там і будинок, і наша квартира.
За кордоном у людей інший менталітет. Найголовніша зараз складність-це оформити всі документи, тому що я вчила у школі німецьку, англійська вільна, але тут моя англійська не потрібна взагалі. Люди в державних установах її не розуміють і потрібно спілкуватись виключно німецькою мовою. Вони навіть на дверях пишуть “Приводьте перекладача, якщо приходите до нас на термін”. Я зараз працюю над цим, вивчаю німецьку, щоб знати вільно. Через це взагалі багато українців живуть в Баварії, багато біженців вже повертаються назад, бо нестерпна тяганина з документами. Дуже багато треба їздити, оформлювати, їздити в різні місця щоб тобі видали проживання хоча б на рік, щоб ти міг тут залишитись. Це зараз найбільша складність – німецька мова і бюрократична тяганина.
«Повернутись в Україну захочеться, бо там є рідне»
З восьмого класу я дивилась Ірину Фаріон, тому самоідентифікація в мене завжди була проукраїнська. В Конотопі, як і у багатьох містах Сумської області, ми ж прикордоння, дуже багато було проросійські налаштованих жителів. Але в нас наприклад сусіди, які зараз в Німеччині, вони народились в Новосибірську здається і вони були громадянами Росії, а потім взяли українське громадянство. І вони в перший тиждень вторгнення порвали свої паспорти. Дуже багато змінили свою думку, особливо в нашому місті багато. Мені змінювати нічого було, бо я завжди була налаштована проукраїнські.
Чи сумуємо за Конотопом і Україною? Так. Перший тиждень було дуже важко, тому що інша країна, але зараз вже розумію, що так краще і для мене, і для моєї сім’ї і хотілось би тут навіть залишитись. Але все одно повернутись в Україну захочеться, бо там є рідне.
Ми коли жили в Україні, у нас по сто разів на день крутилась патріотична реклама, що ми все відбудуємо і це мені в голову засіло. Звичайно, все відбудується і ті, хто залишився в Україні-це найсильніші люди будуть. Всі, хто це переживає і молодь, яка на тривоги реагує. Ми доречі на тривоги вже потім не реагували, лише перший тиждень. Але потім вже ми не ховались, бо психологічно було важко по 15 разів на день ховатись. Тому ті, хто залишився вони будуть набагато сильніші і українська нація, вона вже відродилась, але вона продовжить розвиватись, бо до цієї війни не всі ідентифікували себе як українці, а тепер точно будуть.
На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні та за її межами.
