Софія Ягоцька з Дрогобицького ліцею №2 перемогла у національному фіналі 2021/2022 серед 8-9 класів. Через війну навесні дебатантка з мамою виїхала в Польшу де навчалась у польскому ліцеї і згодом вступила там в міжнародну академію. Школярка розповіла, як для неї почалась війна в Україні.
Моя родина вірила у війну, а для мене тригером було те, коли ми пришли до школи і нам роздали бланки в яких потрібно було ввести свої прізвища, ім’я, групу крові, телефон та адресу. Це було просто для мене таким дзвіночком….в мене навіть зараз мурашки по тілу йдуть. Це було для мене дзвіночком, що треба підготуватись до того, що це буде, тому що просто так би не видавалося. І сказали обов’язково носити це при собі, пояснили правила поведінки, розказали в школі що має бути у тривожній валізці і я повернулась додому вже з повною реалізацією. Але я з тих людей, які намагаються такі негативні факти до останнього тримати десь там, що це не зі мною, цього немає і не треба хвилюватись.
«Я йду на кухню до батьків і вони кажуть почалась війна»
Наскільки це було можливо я це від себе відсунула, і потім 24-го числа я встаю в школу, в мене першим уроком фізика, контрольна робота. Я йду на кухню до батьків вони кажуть почалась війна. В мене шок, кажу: «Ні, яка війна у 21-му сторіччі?». Всі ці стадії неприйняття я пройшла в перший же ранок. Мені здається я першу добу сиділа біля телевізора, я обдзвонювала своїх друзів, я сиділа в усіх телеграм каналах, я хотіла розуміти що відбувається.
Ми з мамою спакували валізи, спакували тривожну валізку ховатись з атак з неба або взагалі навіть не хочу нічого говорити, що взагалі могло бути. Тобто все було підготовлено, щоб у будь-який момент виїхати і звичайно ми так далі і жили, ми не розпаковували речі. У нас не було прийнято такого рішення, що от ми виїжджаємо, але в разі чого ми були готові поїхати, заправлена машина і зібрані речі. І от десять днів, поки ми не виїхали всі речі були складені у валізи, тобто ніхто їх навіть не діставав. І навіть сам похід в душ-це було страшно, тому що якщо повітряна тривога-це є усвідомлення, що потрібно йти в бомбосховище. А в душ-це піти на 15 хвилин, а якщо почнеться повітряна тривога? І посеред ночі.
«Я прийняла для себе рішення, що я маю бути корисна»
Це так давило на всіх, що просто емоції були через верх і я просто розуміла, що якщо я буду сидіти вдома, я цього більше не витримаю і тому десь на другий або третій день я прийняла для себе рішення, що враховуючи вік і свої здібності і фізичну підготовку, воювати я не піду, я там тільки буду заважати і хто б мене відпустив в 16 років. Я прийняла для себе рішення, що я маю бути корисна тут і я ходила волонтерити по своєму місту, в мене і батьки волонтерять, але вони більше матеріально волонтерять. А я пішла допомагати, весь час, поки я була у своєму рідному місті, я щодня з 9-ої ранку до 18.00 вечора ходила волонтерити по різним школам, гімназіям, підготовлювати все для біженців, ми плели сітки, ми перебирали речі, ми допомагали відправляти речі, продукти, ми готували матраси і спальні місця для людей, які могли заїхати в ці школи, тому що у нас в школі зараз живуть біженці.
Я просто настільки відволікалась від цієї ситуації, намагалась максимально. Але я коли приходила, там було в більшості людей це були підлітки мого віку 16-18 років і вони всі були пригнічені. Я їх знала до того, і вони всі туди приходили відволіктись, всі хотіли допомогти і бути потрібними, але всі ще хотіли відволіктись, тому що це дуже вплинуло на всіх в емоційному і моральному плані, змінило цінності і життя взагалом.
І на десятий день ми прийняли рішення, що потрібно виїжджати, тому що мама цього вже не витримувала та і я так само, тато спокійніше і в нього робота, він не міг залишити. Ми приняли рішення з мамою і собакою виїхати в Польшу. Там ми пробули три місяці і потім, після того як я успішно вступила в академію, ми мали повернутись в Україну позакривати всі питання і я з вересня їду навчатись у Варшаву. Батьки залишаються тут, але мені спокійно в плані того, що це західна Україна, маленьке містечко і у нас немає стільки об’єктів, щоб нас там бомбили. Хоча з останніми подіями, наприклад у Вінниці, серце розривається, тому що це на площі, там просто мирні…і не відчуваєш безпеки вже ніде.
«Мене просили вчителі і я розказувала про Україну»
Всі запевнились у тому, що поляки неймовірно відкриті до українців, вони відкриті як самі люди, так і влада з тими самими виплатами, пільгами та допомогою. Перший тиждень ми жили у волонтерів, в абсолютно незнайомих людей. І коли ми прощалися після трьох місяців, ми орендували квартирку потім, але вони стали як рідні.
Я з третього дня у Польші як була, пішла до ліцею, тому що я знала польску мову на хорошому рівні і хотіла спілкуватися, комунікувати, ходити до ліцею, тому що навчання в нашій школі тоді ще не було взагалі ніякого навіть онлайн. І я пішла в ліцей, мене там дуже гарно прийняли, мені показували ліцей, по три рази повторювали якщо я чогось не розуміла.
На початку мене всі хотіли запитати про Україну, але всі боялись, тому що розуміли, що це дуже болюча тема, тому що насправді так здається- Західна Україна і спокійно, але воно впливає на всіх. Якась реалізація, що війна в твоїй країні, що гинуть люди- такі жахіття, знищення тотальне, винищення просто і тероризм суцільний.
Але загально про Україну я дуже багато розказувала, я проводила проєкти, презентації про Україну, розказувала на уроках, загально це було цікаво. Мене просили вчителі і я розказувала про Україну, я розказувала про історію, про ландшафти, я відкривала Україну не тільки як аграрну країну, але як країну багату на відомих людей, на розумних людей, тому що є стереотип, що українці-це робоча сила в полі як правило, і тому я хотіла відкрити Україну з іншого боку, відкрити всі її красивезні ландшафти, її неймовірну історію давню і всі ці легенди українські, традиції і навіть страви.
Ми проводили з одним моїм вчителем в ліцеї благодійний концерт польскою мовою він називався «Жешув з Україною». І коли співали українською мовою, ну ніби поляки розуміють, але не повноцінно, але всі плакали, тому що пісні були підібрані, звичайно, на тему війни. Всі плакали, це всіх розчулює, всі свідомі розуміють ситуацію, мені здається, я не зустріла жодної людини, як от коментували друзі з інших країн, яка б підійшла і включала гімн Росії або кричала, що Путін хороший. В Польші цього взагалі не було, тому що в мене там коментували дівчата з інших країн, то там таке є насправді.
Я колись спитала вчителя, чому все-таки поляки так перейнялись ситуацією українців, чому вони такі відкриті враховуючи те, що по факту між нами завжди в історії існувала недолюбов, пасивна агресія між поляками та українцями, вона все одно була, це було відчутно. Він сказав: «Просто у нас настільки схожа історія з українцями, що ми не могли не перейнятися. Ми пережили самі цю біль і ми хочемо допомогти, тому що ми, як ніхто розуміємо, як це». І тому я тепер прекрасно розумію ставлення поляків, Польші до України.
«В Україні дуже багато чого зміниться. І в людях, і в стосунках, і в стосунках між Західною і Східною Україною»
Будемо реалістами, що Україні знадобиться 5 років точно на відбудову та на відновлення. І будинки відновляться, школи відбудуються, все відбудується і дорога, і інфраструктура. Єдине що не повернеться – люди. І це дуже шкода, тому що вручають повістки за керування машиною у нетверезому стані або дебош на вулиці і військовий прокоментував цю ситуацію: «Ви не розумієте одного, що ЗСУ це не виправна колонія, це не покарання, а це престиж». На передових лініях гине цвіт України, цвіт нації, інтелігенція. І тому я звичайно розумію, що це винищить наш народ дуже і дуже сильно і, звичайно, той факт, що багато повиїжджає теж. Але у нас настільки багато талановитих, розумних, змотивованих людей. Заряджених відбудовувати, проєктувати, багато архітекторів, які вчать студентів проєктувати нові будинки в Україні.
Я думаю, Україні треба загоїти цю відкриту рану і тоді це стане одна з найперспективніших, найпродвинутіших, найсучасніших держав, це якраз таки можна побачити по діям. Справді, мені здається треба загоїти рану і лишиться рубець, але цей рубець буде непомітний, тому що буде настільки сильний прогрес в плані мислення, в плані цінностей. Я спілкуюсь з багатьма людьми у всіх змінилось ставлення до життя та цінності. І мені здається, саме в Україні дуже багато чого зміниться. І в людях, і в стосунках, і в стосунках між Західною і Східною Україною і в загальному зміниться все. Єдиний величезний рубець, який буде боліти-це ті втрачені люди, ті і військові, і цивільні, які були вбиті під час цієї війни.
На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні та за її межами.