Ірина Матковська вчителька Вінницького ліцею №18 та тренерка «Молодь дебатує» з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну залишається вдома. З 24 лютого вона активно допомагає як волонтер українським військовим і переселенцям. Її історія волонтерства розпочалась ще у 2009 році і цьогоріч Ірина Матковська отримала відзнаку за волонтерство у зоні бойових дій. Тренерка «Молодь дебатує» залучена в різні проєкти, спрямовані на допомогу під час воєнного стану.
Чесно кажучи, я була готова до цієї ситуації, в силу того, що я історик, я помилилась у двох днях, коли називала дату повномасштабного вторгнення. Також, я мала можливість дізнатись про війну дуже рано. 24 лютого з четвертої ранку я знала, що почалась війна і до шостої ранку я сиділа на кухні, пила каву. Я не знала, що буде відбуватись і що робити. Я не розуміла, чим і коли це закінчиться. Звісно, спочатку це був розпач. Але я людина з біль-менш стійкою психікою і здатністю приймати дуже швидкі рішення. Тому я не можу сказати, що була психологічно подавлена. Так, розпач, так, страх, так, невизначеність, але я чітко розуміла, що потрібно працювати.
За дві години, о шостій ранку, я зібралась докупи з думками і почала працювати. Волонтерською діяльністю я займаюсь з 2009 року і на восьму годину в мене вже був план. Я мала приблизне уявлення про те, що нам потрібно буде зробити дуже швидко. Коли ми прийшли до школи, перше, що ми зробили – перенесли у безпечне місце всю шкільну документацію, а далі почали спілкуватись з нашими закордонними колегами. Вже четвертого березня ми отримали перші грузи з допомогою.
«У дітей змінювались очі, коли вони мене бачили у закладі»
Школа працювала, як всі школи в Україні, з 14 березня в режимі онлайн. Лютий, березень та квітень в школі було багато чужих людей, тут зупинялись люди, які їхали за кордон, в школі надавали допомогу всім, хто потребував. Проте з 14 березня в школі працювали всі, і навіть долучались діти, які виїхали за кордон. Частина вчителів проводила уроки в синхронному режимі кожного дня, частина, які не мали можливості вели асинхронно, тобто викладали уроки на всі платформи, щоб діти мали доступ. Я пам’ятаю, як ми вперше вийшли на уроки і багато вчителів проводили уроки з дому. Я проводила уроки зі школи, і бачили б ви очі цих дітей, які побачивши мій кабінет і зрозумівши, що я в школі, запитували: «Ірина Анатоліївна, у Вас була можливість виїхати за кордон, у Вас там є рідні, а це ж Ваш кабінет, правда?». Я відповідаю: «Так, вірно. І я з вами, щоб ви якимось певним чином заспокоїлись і мали можливість відчувати, що ми з вами поряд, ми тут». І вчителі кожного дня, кожної секунди, намагаються убезпечити і зробити ваш психологічний стан краще настільки, наскільки це можливо.
Діти з 10-11 класів одразу ставили питання, вони розуміли, що це надовго, і що це страшно. Діти 1-5 класи, з дуже нестійкою психікою, коли лунали повітряні тривоги або якщо по телебаченню лунали якісь не дуже гарні новини, там теж одразу були запитання але у дітей були сльози. І вони, ставлячи питання і отримуючи позитивні відповіді, напевно усвідомлювали, що держава зробить все для того, щоб цей жах закінчився. Гірше з дітьми 6-9 класів, це такий підлітковий вік, коли вони розуміють що все знають і не дуже хочуть спілкуватись, нажаль. Наше суспільство за два роки ковіду перетворило цих дітей на, скажімо так, равликів, які сидять у своєму будиночку і спілкуються гаджетами. З цими дітьми було складніше, їх треба було розворушити для того, щоб вони могли виказати якісь певні свої емоції. В мене був 6-ий клас, і в них змінились очі, коли вони побачили мене у закладі. Тобто, ми поряд, ми з ними, ми їх не кинули.
«З моїми волонтерськими зв’язками я приношу більше користі тут»
В мене навіть думки не виникало, що треба виїхати. Я розуміла, що є люди, яким більш потрібно виїхати за кордон. Є зона бойових дій, є мами з дітьми, є люди з особливими потребами. Європа не гумова, всіх вона не може прихистити, є ті, кому це більше потрібно, для того щоб зберегти себе, зберегти дітей. По-друге, Вінниця від зони бойових дій відносно на далекій відстані. Поруч зі мною є люди, які розуміються на військових питаннях. Ми проаналізували, і там навіть думки не виникло про те, що мені потрібно виїхати. Місто більш-менш спокійне, я знаю, де знаходяться найближчі укриття і я потрібна тут.
Я знаю, що з моїми волонтерськими зв’язками, з партнерами за кордоном, я приношу більше користі тут. Спочатку це було не волонтерство, а хобі. Ми переймались людьми з особливими потребами, це були діти з фізичними вадами, це були діти-аутисти, і, зазвичай, ми їм влаштовували новорічні свята, знаходили їм подарунки. Ми знайшли в області віддалений дитячий будинок, куди не доїжджала наша влада на День святого Миколая, і зазвичай теж готували їм подарунки завчасно опитуючи дітей, що їм потрібно. Потім у нас з’явились підопічні в Будинку престарілих.
Згодом, коли у 2014 році розпочалась війна, ми вже розуміли, як потрібно працювати і допомагати військовим. Тобто, ми займаємось не виключно тим, що збираємо кошти або продукти харчування. Ми працюємо з військовими на їх запит і надаючи допомогу, яка конкретно якомусь підрозділу потрібна сьогодні. Окрім того, виникла потреба цього року, коли кількість вимушено переміщених осіб стала величезною, надати безкоштовний прихисток та харчування людям, які через Вінницю їхали або на Західну Україну, або за кордон. Ми давали їм можливість прийти в себе після жахів, які вони пережили в зоні бойових дій. Тому що, коли почали їхати люди з Салтівки у , вони перші дні взагалі не могли говорити. Я вже не говорю про тих, хто виїхав із зони бойових дій у Донецькій або Луганській області.
«Шляхами нескорених ми мандруємо з квітня місяця»
У нас є проєкт, який називається «Шляхами нескорених». Одна з наших керівниць вигадала цю назву, і так, шляхами нескорених, ми мандруємо з квітня місяця. Це були і ліки, і авто для наших захисників, засоби електроніки, які їм потрібно. Проєкт не закінчиться доти, доки не пролунає слово “перемога”. Але я думаю, він не закінчиться і потім, тому що далі нам буде потрібна психологічна допомога.
Зараз ми проводимо за підтримки Євросоюзу арт-терапію, проєкт «Фарби життя» для дітей внутрішньо переміщених осіб. Це низка тренінгів з професійними психологами, які знаються на арт-терапії і ми застосовували різні методики. Це була і піскова терапія, ізотерапія, глинотерапія, казкотерапія та колажування. В нас ще залишається два тижні і ми плануємо музичну терапію, і далі повертаємось до ізотерапії та зможемо побачити той результат, який отримали діти. Цей проєкт був направлений на зняття стресу, на боротьбу зі страхами, на відчуття покинутості, бо діти кажуть, що батьки цілий день на роботі і вони нікому не потрібні, тому триває боротьба з цим. Можливо, у дітей є якась необхідність у спілкуванні.
Ми не брали на себе роботу зовсім професійних психологів, які працюють з травмою. Ми працюємо з дітьми, щоб подолати стрес, те, що можемо зробити ми самостійно, вчителі, шкільні психологи, а не психологи медичні. Ми працюємо не тільки з учнями нашого ліцею, ми працюємо з дітьми, які є внутрішньо переміщеними особами та навчаються у Вінниці.
«Якщо ми не можемо допомогти матеріально, ми можемо допомогти морально»
Ліки у нас взагалі не закінчуються, як почались з березня так і йдуть. Ліки, наприклад, були від ендокринних захворюванням, коли в Україні вони зникли. Це була підтримка людей, які не мали можливості їх купити. Зараз це ліки для хлопців на передову, це точно тільки їм, тому що почалась знову зима, і держава забезпечує ліками, але в госпіталях або медичних пунктах, які на нульовій лінії оборони. А ми працюємо саме так, щоб в кожного хлопця, який ночує в окопах були з собою ліки.
Для тебе це складно фізично, але коли ти бачиш очі і чуєш слова подяки, то тебе це надихає працювати, писати гранти та вигадувати нові форми роботи. Якщо ми не можемо допомогти матеріально, ми можемо допомогти морально, і з цим треба також працювати. І ця проблема постане дуже скоро, у дуже великих масштабах. Психологічна допомога, повірте, знадобиться 85% населення. Я бачу, що багато людей не може впоратись. Вони описують симптоми і я розумію, що це панічні атаки, і люди цього не усвідомлюють. Якщо є панічні атаки з якими не працюють, далі вони переростають у затяжну депресію. Тож,тут потрібно теж працювати.
«Я налаштована на те, що поки я можу, я працюю»
Мені нема, коли стресувати. Я не знаю, як ми тримаємось, просто я не відчуваю себе у стані стресу. Я налаштована на те, що поки я можу, я працюю, що поки я можу, встигаю проводити уроки, займатись з дітьми, які тут через місяць будуть дебатувати, вчасно виконую роботу заступника директора. Хоча, я вам чесно зізнаюсь, я працюю з психологом, хоча це не психолог, а коуч, і запит в мене був не як зняти стрес, а як додати ще декілька годин в добу. І через три заняття я почала усвідомлювати, що, якщо мені додадуть ще декілька годин в добу, то далі мені знадобиться ще дві.
У Вінниці на цю хвилину все більш-менш стабільно з електрикою, опаленням та водопостачанням. Світло відключали лише декілька днів. Опалення у місті є, у квартирах знаходитись дуже комфортно і міський транспорт працює. Зарплатню отримуємо вчасно, послуги у Вінниці надаються вчасно. І коли ми порівнюємо, я завжди кажу про хлопців в окопах.
Будь-який мій страх за пару хвилин переростає у злість. Мені буває страшно, коли я заходжу в соцмережі під час повітряної тривоги та вимикаю критичне мислення. Тоді я починаю співати, що «буде тобі враже як відьма скаже», і все стає на місця.
Усвідомити війну неможливо, але в мене змінилось ставлення до наших сусідів – Росії та Білорусі. Якщо я ще колись могла говорити, що, можливо, люди чогось не розуміють і їм якось не так пояснюють, то зараз я чітко розумію, що все вони гарно розуміють і ми для них – вороги. Їх бачення світу, який крутиться навколо Російської Федерації, мабуть, зумовлене тим, що історична наука в них зазвичай перегортає навіть якісь сталі речі, це відбувалось завжди. Я зрозуміла, що нам сподіватись можна тільки на себе. Тільки об’єднавшись, українці зможуть подолати цього ворога.
«Я змінила ставлення до Збройних сил»
Зараз зі мною в інших школах працюють вчителі-переселенці з Миколаєва і . Мелітополь, на жаль, до цих пір окупований, але це дійсно патріоти України. Є переселенці, які зберігають нейтральну позицію. Але на жаль, є і ждуни, які чекають “русский мир”, хоча вони тут десь у Вінниці або на Західній Україні. Вони чекають “русский мир”, проте їх стає все менше і менше. Зараз більше внутрішньо переміщених осіб, вони більш патріотично налаштовані і розуміють, що від Росії їм немає чого чекати і роблять все можливе для того, щоб Україна перемогла якнайшвидше.
Я усвідомила, що керівництво збройних сил мало мужність взяти на себе відповідальність за те, що відбувається. Сьогодні є ті люди, які планують наступальні або оборонні операції і я змінила ставлення до Збройних сил. Я бачила, що відбувалось з 2014 року, це не дуже афішували, але багато наших офіцерів проходили навчання і під керівництвом іноземних військових. Дуже велика частина з них вже мала погляди на війну та те, що має відбуватись в нашій армії, більш західної направленості і, можливо, це стало двигуном.
Але потім історики будуть все це вивчати, але це моя суб’єктивна думка і це мої припущення. Тобто, згодом історія розставить все по своїх місцях. В мене дуже багато питань є до влади і я розумію, що не на часі їх ставити зараз, нам треба йти до перемоги, але вони є і колись їх зададуть.
«Я чітко розумію, що майбутнє буде дуже важким»
Я чітко розумію, що майбутнє буде дуже важким. Після перемоги років 15-ть нам потрібно буде розміновувати та відбудовувати Україну. Сподіваємось на допомогу Заходу, можливо, тоді цей термін скоротиться. Наші військові, які повернуться з передової, не дадуть повернути Україну до іншого шляху, ніж той що ми обрали. Тобто, з орієнтацією на Захід, з підтримкою європейських структур. Не скоро, але Україна стане членом Європейського союзу, якщо збереже це ЄС і ця інституція матиме певний сенс.
Я бачу майбутнє за молоддю. Зараз багато молоді, якщо тільки їм дадуть можливість щось змінювати, вони набагато гнучкіші, вони набагато прогресивніші, вони сміливіші. Тобто, вони певні кроки можуть робити швидше, ніж старше покоління. Я сподіваюсь, на те, що в Україні буде подолана корупція, яка заважає працювати. Я вважаю, що Україна буде країною, яка дотримуватиметься принципу економічної доброчесності, в мене є це одним з пріоритетів. Я думаю, що нас не подолати, і Україна жила, живе і буде жити.
На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні та за її межами.
