Юлія Рудакевич з Тернополя цього року вийшла до Всеукраїнського національного турніру «Молодь дебатує». З початку повнтомасштабної війни вона залишається в Україні. Цього року дебатантка вступила до університету, де планує розвивати дебатний рух і нещодавно написала виставу, в якій брали участь всесвітньо відомі актори.
«За роки дебатів я дуже сильно змінилась, я добре вмію говорити і відстоювати свою думку»
Мені зараз 18 років, я навчаюсь в Тернополі, в Технічному університеті. Багато чим цікавлюся, насправді, і гуманітарними дисциплінами і точними науками, і мистецтвом.
Коли я приєдналась до проєкту «Молодь дебатує», я була в 9-му класі. Мене долучила вчителька хімії, наша шкільна завуч Олена Зарічна. Спочатку я дуже хвилювалась і думала, що в мене не вийде. Але досить швидко почало все йти дуже добре, ми тренувались ще з іншими людьми, з моєю однокласницею та іншими друзями. Я вже дебатую три роки.
Дебати дуже сильно вплинули на моє життя. За роки дебатів я дуже сильно змінилась, я добре вмію говорити і відстоювати свою думку, і не вважаю, що моя думка неважлива. Тепер я можу дискутувати вільно, якщо я обізнана в темі.
Ми дебатували та зустрічались з іншими учнями з України, бо в перший рік це було ще до коронавірусу, якраз зимою здається, то ми їздили в . З іншим дебатним проєктом ми їздили в , і от, власне, завдяки цьому проєкту була можливість поїздити по Україні, чому я також дуже рада.
В 9-му класі я була в дебатному таборі, а з нашої школи дівчина пройшла у та фінал. В 10-му класі я була в піфіналі, і ось в 11-му я пройшла у фінал і була дуже рада.
Зараз хочу в університеті розвивати дебатний рух. Якщо я зможу це зробити, мені хотілося б, щоб «Молодь дебатує» зміг також якось долучитися.
«Коли були перші повітряні тривоги, ми не знали, що робити»
Я пам’ятаю, за тиждень до війни у нас була довоєнна підготовка. Нас навчали куди ховатись, в бункери і так далі. Ну, для дівчат довоєнна підготовка виглядала як домедична допомога і пояснювали, куди ховатися. Пам’ятаю, ми з подругами якраз казали, що може початись війна 13 чи 14 числа, і ми про це говорили, тож в принципі це очікувалось.
24-го лютого я встала раніше, бо мала дописувати якесь домашнє завдання, потім відкрила новини, побачила, що повномасштабний наступ і почали нападати. Згодом написала наша класна керівничка, що в школу можна не йти. Я цілий день сиділа і читала новини.
Коли були перші повітряні тривоги, ми не знали що робити, ми тоді навіть не ховалися і зараз в принципі також не ховаємось. Особисто я нічого не бачила. Перший вибух, який я почула, був 10-11 жовтня. До того, як Кримський міст підірвали, у нас дуже рідко були повітряні тривоги останні місяці, ми майже не ховалися. Мої однокласники обговорювали кожен шурхіт, який почули, десь знайомий розказав. Але взагалі Тернопіль-це найспокійніше місто, у всіх інших містах стріляли, а у нас досить тихо. У нашому місті майже немає військових об’єктів, часом бувають новини, що щось замінували, але таке було рази чотири за весь час.
Школа з початку війни була повністю онлайн, перші тижні чи півтори місяці, я зараз не згадаю, ми майже не вчилися і кінець школи був якось розмитий. Відвідували уроки онлайн, я здебільшоого готувалась до НМТ, яке було в кінці липня і було досить легким.
«Мені знайомі розповідають жахливі історії»
Я зараз спілкуюсь з багатьма переселенцями, деякі живуть в Тернополі, деякі за кордоном, і ми через різні проєкти познайомились. В моїх друзів також є знайомі, які приїхали через війну в Тернопіль, але вже повернулись додому. Я в той період перебувала у Польші, так що допомагати я не змогла, хоча хотіла доєднатись до якогось волонтерського проєкту.
Я пам’ятаю моменти, коли було страшно. Мені було страшно скільки не за себе, скільки через всю цю ситуацію. Просто такий непаправлений на щось конкретно страх за інших людей. Для мене, як людини, яка живе в тиловому місті, тут дуже спокійно в порівнянні з іншими містами. Якихось дуже сильних потрясінь не було. Мені знайомі розповідають такі жахливі історії, аж страшно стає. А люди, якраз які живуть в Тернополі, як я, переживали, але не було за що переживати і більше думали про все. Війна не була найгіршим, що сталось. Вона стала поштовхом для всіх іншіх процесів, які вже відбувалися і вдома, і надворі між людьми всюди.
«Я зрозуміла, що мені внутрішьно комфортно в Україні»
Мої політичні та громадянські погляди до війни не дуже відрізнялись. Я стала скоріше більш радикальною у питанні спілкування з людьми з Росії. Я зараз цього не роблю, не стежу, максимально зі свого життя їх викинула. А такі люди були, і були для мене дуже важливі. Також я зрозуміла, що хочу за своє життя докласти зусиль, для того щоб Україна була класною державою. Я раніше думала, що закінчу школу і поїду кудись вчитися в Європу, в мене були такі можливості. А зараз ні, я не думаю про те, щоб виїжджати кудись. Зараз це стало легше, але я просто не хочу, не можу внутрішньо. Я зрозуміла, що мені внутрішьно комфортно в Україні, і я не змогла би жити не в Україні. Все-таки, трохий сентиментальний погляд, але з раціональної точки зору тоді я докладу зусиль, щоб Україна стала кращою і тут було вигідніше і комфортніше жити, так як можу, що зроблю.
Можливо, я б навчалась за кордоном, але поки буду навчатись в своєму університеті. У нас навчання відбувається у змішаній формі, в принципі, деякі університети на очній формі, деякі на дистанційній. Декілька днів онлайн, декілька днів офлайн. Коли повітряна тривога, то спускаємось в бункер. Вчора було 9 хвилин повітряної тривоги, то дуже весело. Я вибирала таку спеціальність, щоб мені було душі, що було б потрібно зараз. Я думала якийсь час йти на гуманітарну спеціальність, якусь філологію, бо я люблю мови. Але філологів зараз багато і хочеться щось робити практичніше. Я навчаюсь на спеціальності з кібербезпеки. З усіх комп’ютерних спеціальностей це- найгнучкіша, і мені чомусь сподобалось на той момент, коли обирала.
Зараз навчання почалось і я намагаюсь долучитись до студентських активностей, студрада, різні організації, максимально проявляти себе, де можу і максимально цікавлюсь. Після навчання хочу за своєю професією найти роботу, але, окрім цього, ще іншою діяльністю займатись.
«Українці вільні, українці вперті, з такими людьми я і хочу жити та творити»
Зараз всі українці дуже згуртовані в порівняні з тим, що було раніше. Боюсь, що коли один ворог зникне всі почнуть між собою сваритися, але сподіваюсь, що такого не буде і що війна нас все-таки навчила.
Хочу, щоб було більше українського, більше музики та літератури, щоб в нас можно було класно в цьому розвиватись. На початку війни, у березні місяці, я приєдналась до одного американського письменницького проєкту. Мені здавалось тоді, що мені немає чого сказати, але в той момент в мені прокинулось бажання вивчати знову українську культуру. Коли я була маленька, я багато вивчала українські пісні, я їх багато знаю, і в мене був знову такий період, що я їх сильно почала переслуховувати та співати. Мені хотілось на кожному кроці кричати про це. Я думала, чим взагалі українці глобально відрізняються від росіян? Деякі люди вірять в менталітет, різні підтексти надають цьому слову, деякі не вірять, і дійсно є щось таке, що група людей на певній території відрізняється від інших. Мені подобаються українці. Українці вільні, українці вперті, з такими людьми я і хочу жити та творити.
В нас цей проєкт почався невдовзі, як почалась війна, тому так чи інакше це пов’язано з війною. Це була така вистава-збірка коротких історій про людей, про те як на них вплинула війна. Через певні обмеженя в часі ця вистава виходила довго, в сумі 60 сторінок тексту, і доводилось трошки різати. В мене була дівчинка і її мама герої. Побутові ситуації в контексті війни, як це все в середині відбувається.
Вистава проходила через ЗУМ і це був для мене новий досвід. Вдалось запросити купу акторів, навіть акторів з Голівуду. Наприклад у виставі брали участь актор із «The Green Mile» та актор із серіалу «Stranger things». Казали, що всім дуже сподобалось. Цю виставу наступної весни показуватимуть у Швеції. Зараз я пишу наступну виставу. В мене є подруга, яка пише фантастику, а мені подобається писати про щось реальне, бо я захоплююся людьми.
На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні та за її межами.
