Чернігів потроху оживає після тривалих бомбардувань. Місто в 140 кілометрах від Києва зазнало значних руйнувань та втрат серед мешканців, які загинули через війну. Центр міста, відомі будівлі, школи, житлові будинки масово обстрілювались російськими військовими. З квітня місто поступово повертається до життя після відступу Росії. Про те, як війна застала учасників дебатного гуртка Чернігівської школи №3 та їх викладачку та тренерку проекту «Молодь дебатує» Ірину Корх в нашому матеріалі.
«Мама хотіла їх вивезти, їх обстріляли. Вони загинули всі троє»
Тренерка «Молодь дебатує» Ірина Корх напередодні війни мала важкі передчуття. Після 2014 року вона не могла бути впевненою, що повномасштабної війни не буде, але, як і всі українці, сподівалась на краще: «Так сталося, що якраз 23-го ввечері я почала сканувати свої документи. Чому? Тому що на той момент було вже багато роликів, якщо війна, що треба зібрати в першу чергу. Я, мабуть, до дванадцятої ночі все це сканувала. Вдома я була сама і коли вляглася, зранку в мене розбудили мої родичі фразою: «Вже почалося!».
Ірина Корх з родиною прийняла рішення покинути місто. Частина родини залишались у Чернігові, частина вирушила спочатку у , а згодом вони евакуювались на Західну Україну. Згадки про евакуацію залишаться з викладачкою назавжди:
«Чомусь ми поїхали не по трасі, де розгорнулися потім всі події. Ми поїхали трошки на південь і вже в дорозі дізнались, що перший десант зустріли у Гостомелі, що він вже висадився. І це було дійсно дуже страшно. Дуже страшно було в першу чергу тому, що ти ніколи не опинявся в такій ситуації. Ти не знаєш, як реагувати. Ти не знаєш, що треба робити правильно чи неправильно. Ти надзвичайно збуджений, не всі свої слова і дії ти можеш контролювати. Ми бачили вибухи, але не розуміли наскільки це далеко від нас, чи може нас торкнутися. Другий момент – оскільки моя сім’я залишилась у Чернігові, я тілом була в одному місті, а душею в іншому»
Однієї ночі Ірина Корх побачила новини, в яких горів її будинок: «Серед ночі я бачу, що горить мій будинок. І коли я починаю набирати своїх, вони не беруть трубку. Що зі мною було навіть важко передати. Рахуючи, що нас там було дев’ять чоловік, я не могла реагувати бурхливо серед ночі, тобто я забилася в куток, реву, намагаюсь додзвонитися до своїх і не можу цього зробити. Тільки вранці, коли з’явились фото вдень, стало зрозуміло що це не мій будинок. А вночі було саме таке враження. Не знаю як можна це передати, що вся сім’я там..».
Викладачка розповіла, що багато її колег після обстрілів та бомбардувань залишились без будинків та квартир, хтось залишився без автівок, які згоріли через обстріли. Одна з найстрашніших історій сталась у селищі Ягідному, поруч з Черніговом. Там у школі переховувались люди, які намагались вижити і сховатись від обстрілів, а згодом евакуюватись. Але люди гинули через обстріли мирних жителів, серед них був учень з класу Ірина Корх: «Мама хотіла їх вивезти, їх обстріляли. Вони загинули всі троє. На жаль, частина моїх учнів загинула при цих обставинах. Його старший брат навчався у восьмому класі, а Даня в п’ятому класі. У них тато залишався у місті, а вони поїхали. І мама і діти загинули».
«Олесю, вставай, почалася війна»
В ніч з 23 на 24 лютого десятикласниця Олеся Куценко повернулась зі змагань, які проходили у Броварах. Тоді вона звернула увагу на блокпости біля міста, навколо точились дискусії про можливу війну, та школярка не вірила в те, що це реально станется, перевіряла інформацію та була критично налаштована.
«Ми з моїм партнером по танцям писали десь до дванадцятої ночі плани і цілі на найближче півріччя, розробляли плани тренувань. Потім, я чомусь вирішила, що завтра хочу прийти в школу з рівним волоссям і до першої ночі рівняла волосся, думала, завтра буде чудовий день, четвер. Прокинулась я десь о п’ятій ранку. Розбудила мене мама зі словами: “Олесю, вставай, почалася війна”. У мене не було паніки чомусь. Хоча я до цього не готувалася, якийсь різкий спокій. Я зайшла до кімнати батьків подивитися що вони роблять. Вони збирали документи досить спокійно, тато дивився новини, я я пішла збирати рюкзак».
Школярка з родиною перші дні війни були разом і зібрались в будинку поруч з містом. Родина сподівалась, що все швидко закінчиться, ніхто не хотів залишати Чернігів. Проте з кожним днем ставало лише небезпечніше. Родина вирішила перебратись назад у квартиру в центрі, думали там буде безпечніше. Там вони в останнє бачили цілим свій будинок, адже згодом стався авіаналіт, який знищив бібліотеку, яка знаходилась поруч, кінотеатр та телевізійну вишку. В цей момент Олеся з батьками була у підвалі. «Пролунали вибухи і я чула як тисячі вікон летять вниз, як вони розбиваються. Звук схожий на звук в іграх, коли розбивається дуже багато дрібних речей. В нашому будинку повилітали всі вікна. Це страшне явище, бо ти дивишся на свій будинок і думаєш про те, що п’ять хвилин тому він був цілий. В мене в цей час мама з Ірою були в аптеці і ми за них дуже-дуже переживали. Ми зустрілися і всі почали збирати якісь речі, сітки з вікон, якісь речі які випадали. Я дуже добре пам’ятаю, як ми підійшли до дверей нашого будинку, сирен немає, тиша і я чую як знизу щось кричать. Люди нахилили голови, ховаючись, а військовий кричить: “Воздух-воздух!”. Ми звичайно кидаємо все і біжимо. І Через декілька хвилин влучають в кінотеатр, це теж дуже близько».
Будинок Олесі вцілів, проте у квартирі не було вікон, випали двері. Залишатись там було вже неможливо і родина вирішила евакуюватись до родичів в Івано-Франківськ. Проте приїхавши туди, вони знову опинились у небезпеці: біля будинку неподалік знаходився військовий аеродром, на який також здійснювались авіанаальоти. «Три дні поспіль о п’ятій ранку вмикалися сирени, а о шостій прилітали літаки бомбити цей аеродром. Це було кожного ранку, і ми казали,що вони як на роботу літають».
Школярці знову довелось їхати у більш безпечне місце і вона з мамою виїхала до Словаччини, де залишалася протягом місяця. Потім вони повернулись в Україну, у місто Черкаси. Її батько у Чернігові, куди почали повертатись після активних обстрілів мешканці міста.
«У мами почалася істерика: на танках сиділи молоді хлопці мого віку»
У Черкасах сьогодні ховається від війни й інша дебатантка з Чернігова Маргарита Іщук. З мамою вони виїхали з початку обстрілів міста. За словами Маргарити, вони до останнього сподівались, що війна не торкнеться міст: «Хоча ми за багато днів до війни заспокоювали своїх друзів, що це тільки гра мускулами, таки було розуміння, що щось почнеться, щось буде. Звичайно, не хотілося, щоб Чернігів був залучений, все-таки у нас інший кордон, але нам не пощастило: Білорусь на стороні Росії виявилася. Це було дуже важко сприйняти».
Батько Маргарити після припинення авіанальотів повернувся у місто, тому що дуже переймався за їх будинок, необхідно було також контролювати ситуацію на районі, адже дуже багато людей виїхали з міста.
Маргарита з мамою бачили російський військових, які колонами просувались у місто: «Я однією з перших побачила ці танки, так як я живу на в’їзді в місто. Ми побачили велику кількість самоходок, БТРів. У моєї мами почалася істерика через те, що на цих танках сиділи реально молоді хлопці, мого віку. Це знання просто вбиває в якийсь момент. Ми не хотіли покидати місто, моя мама і я дуже хотіли залишитися в Чернігові, я і зараз дуже хочу туди повернутися. Але ці танки тиснули емоційно, і бачити з вікна кожні півгодини колону, яка направляється і чути вибухи з двох сторін, це звісно було дуже важко».
«Має бути уроком для нас ця війна»
Виїхав з міста 24-го лютого і Тихон Савенко. В той ранок він чув сильні вибухи, ймовірно від ракетних ударів, їх було чутно майже в центрі міста на вулиці Гончій: « У мого батька були дуже сильні передчуття. Він прокинувся о третій ранку і прочитав новини про те, що Зеленський зателефонував Путіну, а той не взяв трубку. Йому вже було достатньо зрозуміло, що це означає бойові дії, але я не вірив, не вважав, що буде війна».
Коли школяр виїжджав з міста, він бачив велику кількість військової техніки, доводилось дуже повільно пересуватись автівкою через затори, які сформувались між містами. Все це супроводжувалось звуками вибухів, проїджаючи Київ вже точились бої у Гостомелі: «Він був десь в 23-ох кілометрах від нас у північно-східному напрямку. З того боку ми чули вибухи, це були характерні хлопки, вибухова хвиля пробирала аж до кісток. Здавалися дуже близькими, і були і справа, і зліва».
Родина майже три доби була у дорозі в напрямку . Тихон розповів, що їм довелось їхати без харчів і сну, одного разу родина ночувала у лісі на околиці міста, повз них проїжджала військова техніка. Коли вони зрештою дістались Хмельницького, мали проблеми з житлом через великий наплив біженців з усієї України. Свій прихисток родина знайшла у готелі, який на час війни став притулком для біженців. Там родина пробула одинадцять днів, проживаючи у спортивній залі. Тихон розповів, що він допомагав там усім чим можливо:
«Ми згуртувалися і просто допомагали персоналу готеля. Неважливо, що робити: допомагали на кухні, овочі чистили, розвантажували гуманітарку, прибирали, організували невеличкий пункт пропуску, перевіряли людей та реєстрували їх. Це був для мене цікавий досвід. Мене здивувало таке явище, що ми можемо дійсно згуртуватися, що ми можемо допомагати один одному в скрутний час. В мирний час ми так не спілкуємося. Має бути для нас ця війна уроком».
Родина зрештою дісталась Івано-Франківська, де зараз залишається Тихон. Його мама і батько повернулись у Чернігів, де наразі містяни оговтуються від обстрілів, а життя продовжується зі зруйнованими комунікаціями, слабким постачанням продуктів та високими цінами. Школяра прийняли до Івано-Франківської школи. Квартира, у якій мешкає Тихон, поруч з аеродромом. На початку війни його також обстрілювали, сьогодні там більш-менш спокійно, але одного разу школяр став свідком як над аеродромом був збитий російський дрон: «Ввечері я прогулювався містом, коли вже йшов через парк по напрямку нашого житла, там же і аеродром. І я побачив дрон та кулі, які в нього летіли. Було темно, тому можна було все розгледіти, кулі були такого червоного кольору з домішками жовтого. Я спочатку не зрозумів що це, думав, салют. Потім витягнув навушники і зрозумів, що це постріли. Це було схоже, як стріляють залпові системи, але воно летіло у різних напрямках. Після цього було чути, як цей дрон гепнувся на землю з характерним звуком».
«Я пам’ятаю, як побачила машину розбиту вщент і там лежала мертва людина»
Десятикласниця Ксенія Овсієнко добре пам’ятає, як її знайомі та друзі з Європи були налякані новинами про можливу війну, пропонували купити квитки на літак та виїхати. Проте вдома, в Україні, це сприймалось інакше, за словами Ксенії не хотілось вірити, що це може статись. «А потім було 24-те. Прокинулася я від сирен, підійшла до вікна і побачила колону техніки, танки. Я залітаю до мами в кімнату, кричу: Мама, сирени!. Мама на телефоні з батьком, просить його зібрати документи. Я залітаю назад у свою кімнату, там спить сестра, я починаю збирати якісь речі…».
Родина напередодні провсяк випадок заправила автівку і одразу було прийнято рішення виїжджати. Ксенія з родиною поїхали у Бровари під Києв. Там також були їх родичі, які постійно дивились новини аби зрозуміти, що відбувається. Дорогою вони бачили розбиті автівки та загиблих людей:
«Я пам’ятаю, що на шляху було дуже багато техніки, там була дійсно дуже велика колона танків. Ти сидиш, тебе трохи трусить і ти питаєш: Це наші? Наші танки? Пам’ятаю, що найстрашніше, коли ми їхали до Києва, були аварії, які відбувалися від хвилювання людей. Я пам’ятаю, як побачила машину розбиту вщент і там лежала мертва людина, мертвий чоловік, обличчям донизу. Була вже ніч, це був тільки силует. Я досі це згадую. А моя сестра каже, що її захищає Бог, бо вона не бачила жодної такої картини жахливої. Вона не почула сирени, вона не побачила мертвої людини».
У будинку в Броварах зібралось дуже багато рідних і будинок мав лише один невеличкий підвал. Було зрозуміло, що необхідно їхати далі. Родина вирішила дібратись до Західної України, а звідти перейти кордон з Польшею. «До кордону було шість кілометрів, і ці шість кілометрів стали для нас трьома днями. Ми майже не просувалися, жили на заправках. Одного дня я лежу в машині і раптом до нас сильно стукають. Це була жінка з немовлям на руках. Потім до нас підійшов її чоловік і попросив їх забрати, бо йому треба було повертатися. Ми забрали дівчат до себе. Дитина дуже часто плакала, неможливо заспокоїти. Ти просто сидиш, вся на нервах, і дивишся новини. Постійно намагаєшся дізнатися, де твої близькі, де твої родичі, друзі, що з ними, як їх житло, і плаче дитина… Це такий нереальний біль!».
Школярка згадує, як з сестрою в черзі з автівок шукали як зробити суміш для немовляти в машині. На вулиці було дуже холодно, люди були всі дуже знервовані. Спати було неможливо, автівки майже не рухались, здавалося, що вони назавжди залишаться у цій черзі з машин. «Коли ми в черзі ходили по заправках шукати їжу, були автоматні черги. Це дуже страшно, намагаєшся зрозуміти де це, біжиш до машини, зачиняєш двері. Проїхати немає куди, там просто дві черги. Це триденне життя в пробці було дуже страшне, бо люди ставали злими, було дві полоси, які рухаються до кордону і одна для тих, хто повертається. Були люди, які намагалися об’їхати всіх по цій полосі, тому люди виходили з машин і створювали живий щит, щоб вони не їхали без черги. Ми проводили час, ходячі по пробці туди-сюди і виглядаючи, де вона закінчується. Так ми провели майже чотири доби. Ми часто плакали».
Згодом їм вдалось перетнути кордон. Ці згадки Ксенії сповнені болю та страху, адже в той момент ніхто не знав, що може статись і ніхто не був готовий до таких випробувань. «Важко було зрозуміти, що ти виїхав, ти у безпеці. Зараз ми живемо в Італії біля аеропорту. Я пам’ятаю перші дні прокидалися від звуку літаків, зараз я дуже радію, що це пройшло. В ситуації війни ми були недовго, ми не бачили жахіть, як інші українці. Зараз відсутній цей страх, рада його не відчувати».
В італійському місті Тревізо Ксенія долучилась до збору гуманітарної допомоги: ліків, одягу, їжі, які потім відправляють в Україну. Її прийняли в місцеву школу, але вона продовжує навчатись онлайн в Чернігівській школі.
«Коли дивишся на фотографії міста, таке відчуття, ніби руйнують твою душу зсередини»
За словами школярів, війна змінила свідомість багатьох їх знайомих та друзів. «У мене були хлопці, які дотримувались російських поглядів і любили російську культуру, визнавали себе більше як росіяни, любили літературу і все, що звідти виходило. Але коли почалася війна, вони сказали: “Я свій дім не покину, це моя Україна. Я українець і я залишаюся тут, а їм тут не місце”. Це була дуже різка зміна свідомості, пріоритетів, і це відобразилось на багатьох людях», – розповідає Ксенія Овсієнко. З нею погоджується викладачка Ірина Корх: «Ще 2014 рік показав, що у нас дуже патріотичне місто, це багатьох дивувало, бо Чернігів переважно російськомовне місто, але по своєму ставленню до України, до національності, місто українське». Також, у Чернігові дуже згуртувались люди і допомагали один одному, зазначає Ірина Корх: «В одному домі, в одному бомбосховищі допомагали один одному. Я знаю багато людей, які виїхали з міста, але залишили свої квартири людям, які опинилися без житла зараз, з дітьми. Люди, які виїхали з міста, при першій можливості почали передавати ліки в місто. Настільки серйозний був волонтерський рух, розвозили хліб та воду, в тому числі це були батьки учнів нашої школи. Під обстрілами, під ракетними ударами розвозили воду і хліб у різні райони. Місто згуртувалося, люди, які раніше не знали один одного, стали рідними».
Війна – настрашніше, що може статись, розмірковує Тихон Савенко: «Покоління наших прабабусь і прадідусів, які пережили цю війну, казали такі слова і до мене це дійшло: “Краще вже голод або люба бідність, але тільки не війна”. Війна – це вседозвілля, це страшно, ми це можемо бачити на вчинках росіян, які дозволяли собі масовий геноцид, це дуже страшно. Це взагалі не вкладається в голові, що вони прийшли на чужу землю і так все виправдовують. Вони воюють не лише з ворожою технікою чи живою силою, вони ще мирних людей нищать. Ціленаправлено і це дуже страшно».
Одна з найболючіших речей сьогодні – бачити, як руйнують твоє місто, розповідає Маргарита Іщук: «Не хочеться це приймати, але ти розумієш, що твоє місто вже не буде таким, як було. Можливо це смішно, але я завжди питаю у своїх друзів чи ціла наша школа та моє улюблене кафе. Я вже пообіцяла всім своїм друзям, коли приїду, ми візьмемо там каву і підемо гуляти і все буде добре, все буде, як було. Шкода розуміти, що Чернігів вже не буде таким. Останніми роками Чернігів піднявся дуже сильно, став дуже красивим, і ось така навала російських окупантів. І нам доведеться знову будувати його». Такі ж болючі почуття і в Олесі Куценко: «Коли дивишся на фотографії міста, таке відчуття, ніби руйнують твою душу зсередини. Хоча я не бачила багатьох руйнувань у місті, але я також вважаю наше місто затишним, маленьким. Я казала, що у нашого міста є душа. Зараз, коли ти дивишся на фотографії міста, відчуття, наче в тебе щось відривають. Дивишся, як ти міг прогулятися парком біля готелю “Україна”, пити каву, і ти розумієш, що він вже зруйнований і хочеться вірити, що все буде краще, але , ти розумієш, щоб все було як раніше, треба багато часу. Це усвідомлення трішки наганяє суму, але все одно хочеться вірити у краще».
Викладачка Ірина Корх попри все сподівається, що місто відбудується і модернізується після війни: «Якщо у вас є рідна людина, якщо вона захворіла, якщо в неї якась проблема, ви не станете її любити менше. У мене приблизно таке ставлення до міста. У будь-якому стані я його люблю. Взагалі, я досить довго прожила в цьому місті і бачила, як воно змінювалося. Я народилася ще в радянському Чернігові. І зараз у нас там є сквери, наприклад, де я пам’ятаю старі дерев’яні будинки, діти цього не бачили, не знають, але місто змінюється, змінюється в кращий бік. І центр міста, я думаю, дуже швидко стане таким же класним і охайним, яким був до того. Родзинкою нашого міста були архітектурні пам’ятки, і я рада, що більшість з них не постраждали. Мені б хотілося, щоб місто стало більш комфортним і таким в якому хотіла б залишатися молодь. Зараз, коли можна працювати у будь-якій фірмі дистанційно, люди почали обирати місто для життя, де більш комфортно. Тому мені б хотілося, щоб Чернігів залишався таким комфортним, який він є зараз. Можливо, він буде модернізуватися, і це нормально. Оці старі коробки радянський позносять, і кожен квартал буде мати своє особливе обличчя. Мені б цього хотілося. Таким чином ми поєднаємо ту давнину, яка в місті залишилися, з тим модерновим, класним, тим, що з’явиться. Тим більше, що знайшовся клуб, який нам готовий відбудувати стадіон».
На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Повноцінна діяльність ініціативи тимчасово призупинена у зв’язку з військовим станом. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні. Інформації про загиблих або поранених серед викладачів або учнів, які належать до спільноти на момент публікації матеріалу немає.
