Восени минулого року учні Костянтинівської школи №1 на проєкті Розвиток медійної грамотності створили фільм «6 кілометрів до війни» з власною рефлексією на життя поруч з війною. У 2014 році вони були зовсім маленькими, але досі пам’ятають як почалась війна. Костянтинівка, Донецької області, знаходиться неподалік від Горлівки, Авдіївки та інших населених пунктів, які були окуповані вісім років тому. 24 лютого війна знову прийшла в їх життя і школяри були вимушені покинути місто. Виїхала тиждень тому і їх вчителька та тренерка «Молодь дебатує» Станіслава Стасенко. Ми зустрілись з викладачкою та авторами фільму Ростиславом Шейченко, Микитою Шаповаловим та Анастасією Галкіною онлайн обговорити як це вдруге зустріти війну вдома та що з ними відбувається після евакуації.
Настя включилась з Чернівців, а Ростислав і Микита – з Польщі. Станіслава Костянтинівна, їх викладачка, з Нових Санжарів на Полтавщині, куди вона виїхала лише тиждень тому, після того як російська ракета вбила людей на Краматорському залізничному вокзалі: «Діти виїхали і звичайно, відчуття були на межі паніки, особливо, коли обстріляли вокзал Краматорська. І це, мабуть, стало останньою краплею, коли стало зрозуміло, що треба їхати, бо може статись таке, що виїхати буде неможливо».
«Не завжди в учнів є можливість сісти за стіл і писати »
Станіслава Стасенко розповідає, що зовсім не хотіла залишати місто. 3 21-го учня з її класу лише один залишився в місті. Навчання з першого дня війни проходить онлайн. Після пандемії та довготривалих карантинів Костянтинівська школа працює в електронній системі «Нові знання», матеріали якої доступні з будь-якого куточку світу. Попри це, все ж існують проблеми, бо часто учні не мають технічних можливостей підлючатись, у когось відсутній інтернет, а хтось взагалі знаходиться у сховищах і немає навіть місця як сісти та робити завдання: «Не завжди в учнів є можливість сісти за стіл і писати в тих місцях, де вони знаходяться, або там я отримую повідомлення: в мене є зошит та чи можна я буду писати зеленою пастою? Звичайно, що можливості дуже різні і проблема в тому, що не у всіх є якісний інтернет. Бо деякі знаходяться у селах. От в мене в класі є декілька дітей, які розмовляли телефоном, але вони без інтернету і вони не можуть вийти онлайн».
У Нових Санжарах викладачка проживає в переоблаштованому для переселенців дитячому таборі. Більшість людей, які знаходяться там, з Харківської та Донецької області. Тут і її подруга та колега, також тренерка «Молодь дебатує» зі Слов’янська Ксенія Дружина. В день, коли почалась війна, Станіслава Стасенко знаходилась вдома у Костянтинівці, та як і її учні прокинулись від звуків вибухів: «Зранку в першу чергу ми були зайняті переписками з колегами, бо ми мали щось розповісти дітям, що ми не йдемо до школи, переходимо на дистанційне навчання. І я поїхала до школи, забрати деякі речі, які мені були потрібні для дистанційного навчання. Але, нажаль, я так хвилювалась, що потрапила в ДТП коли поверталась додому і у мене перший день війни пов’язаний з ДТП».
«23-го ти ще плануєш, а 24-го вже навіть не знаеш чи виходити на вулицю»
З початку повномасштабної війни багато мешканців міста виїхали з Костянтинівки. За словами Станіслави Стасенко масованих обстрілів у місті не було, проте були спроби обстріляти ракетами залізничний вокзал. Одного разу з літака була скинута бомба на будинок, який було вщент знищено. Від вибухової хвилі постраждали будинки поруч, які втратили вікна або дах.
Одна з найбільших проблем у місті за словами викладачки є нестача продуктів: «Зменшується кількість того, що можна завезти. І ось виходить, що і Луганська область вона за нами, в іншій бік Дружківка, Краматорськ і Слов’янськ – тобто забезпечення продуктами відбувається дуже повільно і в недостатній мірі. На базарі можна купити, але також є проблеми з готівкою, хоча постійно оновлюється інформація у яких банкоматах є готівка, де її можна зняти з картки, в яких магазинах чи на АЗС. Оновлюється інформація де є паливо на АЗС і якого типу».
Більше місяця з початку повнтомасштабної війни у місті знаходилась Анастасія Галкіна, учениця 10 класу, в якому Станіслава Стасенко класний керівник. «23-го ти ще віриш, плануєш, як я, в школу піти, а 24-го ти навіть не знаеш, виходити тобі на вулицю чи сидіти вдома. Я дуже тоді була перелякана, а потім, коли воно було ще напруженіше і напруженіше, то це взагалі був шок», – згадує школярка. Вона евакуювалась 4 квітня у Чернівці, де вже знаходилась її сестра з родиною: «Було дуже багато людей. Наш потяг повинен бути о третій годині, ми поїхали на вокзал о восьмій ранку і до восьмої вечора чекали. І потім, коли потяг приїхав, там ще щось підірвали, ми ще чекали поки відправимось. І поки ми бігли до цього потягу ще почався дощ, там як у блокбастері: ми бігли, бігли, бігли, дощ ллє».
«Загалом тут спокійніше ніж коли я залишалась місяць у Костянтинівці»
Анастасія продовжує навчатись онлайн у Костянтинівській школі. Вона списується часто зі своїми подружками з класу і вони намагаються разом робити домашні завдання. У місті залишилась її мама з бабусею. Повітряні тривоги ще залишились у її житті, та у Чернівцях вона має сховище в будинку. В Костянтинівці його не було, і перший місяць війни школярка сиділа в коридорі.
Загалом тут спокійніше, ніж коли я залишилася місяць у Костянтинівці. Коли тихо, я ходжу гуляю, фотографую. Хоча і з цим бувають складнощі, тому що я тут була на міні-екскурсії, показували університет, це пам’ятка ЮНЕСКО. Але навіть тут я прийшла на екскурсію, люди щось говорять про політику», – розповідає Анастасія.
Цьогорічний випускник Костянтинівської школи, одинадцятикласник, Ростислав Шейченко з родиною готувався до війни з грудня: «Ми речі збирали ще у грудні, за декілька місяців до початку гарячої фази війни, яка почалась у 2014. Ми не були впевнені, але війська Росії стягувались до кордонів України і ми бачили, що так, може бути. Ми не знали, що саме може бути, але розуміли, що на Донбасі може розпочатись гаряча фаза війни». Ростислав з родиною 5 березня залишив місто на евакуаційному потязі до Львова, а потім вже на автобусі вони доїхали до Варшави, де мешкає його сестра. Приїхавши до Варшави, Ростислав почав працювати волонтером на центральному залізничному вокзалі:
«Я дуже здивувався, як там все було добре організовано: з житлом, з речами першої необхідності, з переїздом в інші країни або інші регіони самої Польщі. Єдина проблема – не всі знали російську і українську мови. Там було багато англомовних, ну і звісно тих, хто розмовляв польською. Україномовним біженцям, які приїжджали на вокзал, потрібно було показувати на пальцях, тому що там був великий мовний бар’єр, тому я як перекладач виконував свою велику роль. Я знаю українську мову, знаю англійську».
За словами школяра, він очікував, що доведеться заспокоювати людей, які тікали від війни, але всі спокійно слухали і робили те, що їм кажуть, питали що робити далі.
Випускники 2022 року через війну не проходитимуть ЗНО. Замість декількох тестів ЗНО, вони мають скласти один національний мультипредметний тест (НМТ), який відбудеться у формі комп’ютерного онлайн-тестування. Ростислав продовжує навчатись у школі, готується до іспиту і придивляється до вузів, можливо він вступатиме у Польщі, де на його думку, йому легше буде адаптуватись: «Тут дуже багато варіантів куди йти далі, але основне вступати тут і потім приїхати в Україну після навчання або вступати в Україні, якщо ситуація буде нормальна».
У польскому місті Лодзь, навчається онлайн у Костянтинівській школі й інший дебатант, десятикласник Микита Шаповалов. Розповідає, Польша дуже добре зустрічає українців. В місті, куди він евакуювався з мамою, сестрою та бабусею можна всюди почути рідну мову. Вдома у школяра залишилась ще одна бабуся, з якою родина кожного дня на зв’язку. Школяр почав вивчати польску. В його мовному класі дуже багато харків’ян: «Дівчинка з Харкова, російська ракета зруйнувала її школу, тому що в Харкові дуже постраждала цивільна інфраструктура і Харків кожен день палає. І от багато тут таких життєвих історій, трагічних». 24 лютого він був у Костянтинівці вдома, мав безліч планів на весну, але все змінилось через війну.
«Думали, що підемо в школу, у нас було дуже багато чого заплановано. Фестиваль нам пропонували провести в квітні, нам почали надходити речі для його проведення, плакати різні, але цього не сталось», – розповів Микита.
Війна у 2014 і сьогодні
Коли у Костянтинівці на Розвитку медійної грамотності був створений міні-фільм «Шість кілометрів від війни», ніхто не знав, що відбудеться далі. За словами Ростислава Шийченко, війна сьогодні значно відрізняється від війни у 2014 році.
«Тоді це була гібридно-окопна війна, ти живеш своїм життям, ти не відчуваєш цю війну майже за вийнятком того, що можеш вийти в поле і почути вибухи час від часу. Але зараз у цей час ти постійно знаходишся в цьому, ти бачиш людей, які їдуть з міста, тому це звісно вплинуло на кожного. Це значно відрізняється», – зазначає Ростислав Шийченко. З ним погоджується і Микита Шаповалов: «Тоді це відбувалось більш локально – Донецька та Луганська область, щось спробували робити в Одеській області і так само на Сході. Зараз це більше широкомасштабне вторгнення з двух сторін – з території Білорусі і з Росії. Зараз відбуваються події, які світ не бачив з Другої світової війни. Таких звірств не бачили з часів фашистської Німеччини, як звірства в Бучі і Маріуполі».
Станіслава Стасенко згадує, що у 2014 році мала досвід зіткнень з людьми, які захоплювали місто тоді, вона і тоді була змушена виїхати з Костянтинівки. Тепер вона вдруге залишила своє життя у місті.
«У мене абсолютна нереальність того, що відбувається, у 2014 році я поїхала з дому на два тижні, а змогла повернутись через два місяці. В мене була серйозна подорож різними областями України, різні умови, але тоді можна було вільно пересуватись Україною. Я хочу сказати про себе, що я не розумію зараз до кінця того, що відбувається. Незважаючи на те, що я читаю новини, бачу щось, але я до кінця не відчуваю того, що це я, я розумію, що це прийде пізніше і сподіваюсь на краще і буде швидше мир», – пояснює викладачка.
«Ми суттєво змінились за 8 років війни»
За словами костянтинівських дебатантів, з початку повномасштабної війни в них змінились погляди, також вони все частіше почали говорити у повсякденному житті українською мовою. «Тут у Чернівцях взагалі всі розмовляють українською мовою і я намагаюсь практикувати і взагалі розмовляти українською мовою і мені це дуже подобається, в мене гордість, що тут всі говорять українською. Навіть ті переселенці, що не можуть вони навіть намагаються. І це так подобається!», – розповідає Анастасія Галкіна. «В Україні почало більше українізуватися суспільство на тлі цих подій. Тут логічно, чому вона почалась і за яких умов», – додає Микита Шаповалов.
Розмірковуючи про російську пропаганду про Донбас Станіслава Стасенко зазначає, що українське суспільство і молодь дуже змінились за 8 років війни: «Ми суттєво змінились за 8 років війни. У нас інший багаж знань, інший багаж досвіду і мені здається, це майже неможливо зробити з Донеччини і Луганщини якийсь придаток до Росії. Надто велика різниця. Вони цього не розуміють, вони живуть у Радянському Союзі і думають, що у нас залишилось так само як і у них. У нас все зовсім інше і це неможливо».
Розуміють різницю між українцями та росіянами і школярі: «В них йде світогляд від того, що кажуть по телевізору то і є правда. У них діти не можуть більш критично мислити, тому що в них ця пропаганда починається ще в дитячому садочку. У них робота ставити дітей, і давати їм літеру Z і вони дітей фотографують з цим. У нас діти більше критично мислять. І у нас Донеччина та Луганщина розвиває молодь, розвиває свої права як ми. Ми брали участь у різних програмах і зустрічали інших дітей. У нас молодь більш розвинута, більш критично мислить, у нас є своя думка», – вважає Микита Шаповалов.
Ростислав Шейченко каже, така ж картина і в соцмережах: «Я спілкувався з цими людьми у соцмережах, і проблема в тому, що Росія дає такі основні методички, де можна почути: “Де ви були всі ці вісім років? Ми рятуємо російськомовне населення”. Але все це закінчується на цьому питані і далі не можна нічого почути у відповідь».
«Гарячі війни вони мають одну закономірну властивість – закінчуватись»
Учні Костянтинівської школи та їх викладачка сподіваються на якомого швидще закінчення війни і повернення додому: «Щоб зараз не було, зрозуміло, що такі гарячі війни вони мають одну закономірну властивість – закінчуватись. Все відновимо, тим, кому потрібна допомога, допоможемо. Всі ці події будемо використовувати на завдання самі собі, та тим, кому можемо допомагати», – підсумовує Ростислав. Анастасія Галкіна додає: «Якщо до війни плани якісь були на майбутнє, то зараз єдиний план щоб все було Україна і повернутись додому, а там все вже буде як буде, а головне – це дім і наша країна».
На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Повноцінна діяльність ініціативи тимчасово призупинена у зв’язку з військовим станом. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні. Інформації про загиблих або поранених серед викладачів або учнів, які належать до спільноти на момент публікації матеріалу немає.