Інна Гочошвілі, уродженка Краматорська, вже 27 років викладає історію в школі №25. З року вона розвиває дебатний рух у школі і є тренеркою «Молодь дебатує». Вже двічі вона бачила війну у своєму місті – у 2014 році, коли Краматорськ був під обстрілами, і у лютому 2022, коли почалась повномасштабна війна в Україні. Сьогодні пані Інна разом з чоловіком ховаються від війни у Франції. Виїхали з Краматорська її учні та колеги зі школи. Інна Гочошвілі розповіла про освіту в Краматорську під час війни, успіхи дебатантів, які евакуювались за кордон, та російські стереотипи навколо мешканців Донбасу. Публікуємо її розповідь у форматі монологу.
Було дуже боязно, всім боязно, але ми це не обговорювали у школі. Ми обговорювали оцінки, кого потрібно запросити, кому потрібно відповісти. Але в нас є вчителі, у яких чоловіки військові, і вони просто тихенько казали, що «всі документи вам потрібно носити з собою, ніхто не знає, що відбудеться в який момент». Документи то я зібрала, але носити з собою… Я не носила на той час. Напередодні 24 лютого, я почула по радіо про підписання і підготовку до військових дій. Тому це вперше взагалі, коли я зібрала два рюкзаки для себе і чоловіка, поставила там воду, сухарі, по ліхтарику, потім ще поклала перші речі, які не дуже були важливі, але були і ножики, більше нічого.
Ми були дома в Краматорську, коли о 04.53 ранку почали хитатись наші ліжка. Я не зрозуміла взагалі, що відбувається і здавалось, що це вибухнуло щось поряд з моєю стіною. Я прямо біля стінки сплю і я думала, що це взагалі щось зі стіною трапилось. Перше, що ми зробили з чоловіком – пішли до аптеки. У всіх на піднесенні починається високий тиск і потрібно купити ліки. Коли ми вийшли на вулицю, людей було так багато, що я взагалі ніколи такої кількості в день не бачила. Коли проходили біля супермаркету, то черга була на вулиці аж біля дороги і ми навіть не наважились туди зайти, тому вирішили, що добре, все у нас є, без чогось обійдемось. В аптеці теж була велика черга, і люди казали, що обійшли багато аптек і взагалі немає ліків. Багато аптек були одразу ж закриті. Не працювали банки, банкомати були вимкнені. Хтось казав, що десь у місті працює банкомат, але я живу в центрі міста і на той час вже нічого у нас не працювало, все було закрито, ніякого обміну валют, нічого не відбувалось.
«Сьогодні наша школа зруйнована від обстрілів»
Одразу адміністрація розпорядилась, що у нас починається дистанційна освіта і ми ще три дні працювали дистанційно з дітьми. Коли у нас були перші уроки, вони почались о восьмій ранку, не всі діти могли вийти онлайн, але ті хто вийшов, у нас класи великі, по 36 людей, ті які вийшли… Вони були перелякані, ці діти. Тому я розуміла, що зараз треба казати не про історичні події, а потрібно спочатку заспокоїти дітей. Почала з того, що «діти, нам потрібно бути готовими до цих подій, будь-ласка обов’язково слухайте батьків, ви є їх допомогою, опорою. Не приймайте самі рішення». І провела так шість уроків, які були як на одному диханні.
У дітей дуже змінилось ставлення до навчання. Тому що якщо під час карантину, коли вони виходили, вимикали камери, хтось там відходив, то тут просто всі сиділи і слухали, ніхто нічого не вимикав, ніхто не показував як завжди своїх кошенят, собак. Але вони просто сиділи і слухали. І казали що так, обов’язково. І потім коли вже в п’ятницю був другий день війни, діти почали виїжджати за межі регіону, за межі Краматорська.
Сьогодні наша школа зруйнована від обстрілів. У нас є світлини, але нас просили, щоб ми їх ніде не афішували, не викладали. Наша школа знаходиться у центрі міста, і коли почались перші обстріли по будівлі СБУ, ми ще не виїжджали нікуди. І так як ми були поряд, у нас вікна на третьому поверсі всі повилітали, двері були зачинені, але вони вибуховою хвилею взагалі також повилітали. У моєму кабінеті дуже багато вікон розгромлено. Будемо якось відновлювати. Також зруйнована школа №15, яка знаходиться біля міськвідділу поліції, там був обстріл і школу зруйнували. Інші, слава Богу, поки ще цілі.
Хочу сказати, що вчителі майже всі виїхали. З 53, лише 6 залишились в школі і місті. Вони не можуть виїхати, бо мають батьків лежачих, стережуть будинок або взагалі не знають як і куди їхати, не наважились. І от так от у нас відбуваються всі події, але всі ми виходимо на уроки, у нас зараз дистанційна освіта, діти з різних куточків світу – Нідерландів, Польщі, Італії, України. З 937 учнів з різних класів у місті залишилось 52.
«У 2014 році військові дії на Донбасі були не такі активні»
У 2014 році війна завжди була нічна – починались всі вибухи і обстріли ввечорі. І тоді одразу були перебиті водопровід, газопровід, нічого не працювало в місті і взагалі тоді ніхто нічого не зрозумів. 12 квітня 2014 року ми взагалі виїхали на природу і батьки зателефонували і сказали: тут взагалі незрозуміло що коїться, повертайтесь звідти додому. Коли ми приїхали, вже було дуже багато людей і саме тоді ми дізнались, що взагалі у нас в місті є чужі люди, які одразу ж відрізнялись від краматорчан. Чому? Бо одяг був інший, чоловіки були не бриті, в нас взагалі таких не було, ну буває, звісно, але ця борода кидалась в очі, що це інші люди. Але на площі було дуже багато людей і бронетранспортери, тоді ми дітей за руку відвели додому і потім у нас почались ці події, але я одразу же говорю про те, що вдень було тихо, людей взагалі не було у місті, ну хтось від’їзджав, хтось просто сховався десь вдома, але ввечері починались обстріли, і люди знали що потрібно ховатися і де сховатись, там де є ці стіни, де немає вікон. Це вже і діти знали, тому що ми навчались і кожен рік про це, говорили під час уроків цивільної оборони. І тоді військові дії не були такі активні, не було такої кількості людей, які зараз заходять в міста.
Ну таких як Буча, як Маріуполь, як , взагалі у нас таких подій не було. Тому та війна відрізняється від цієї. Але я хочу сказати, що люди були налякані подіями 2014 року, бо дуже багато тоді від’їжджало в інші міста і до нас приїхало дуже багато з Донецьку, з Горловки, з Макіївки. Це міста, які зараз окуповані Росією і були, всі ці вісім років, і тому люди приїхали, для них все це було вже вдруге. Вони перенесли вдруге такі події і тому всі 24 лютого почали дуже стрімко збирати речі, готуватись, і дуже багато автомобілів було, які виїжджали, казали, що в нас навіть затори на вулиці. Вчора бачила відео, виклав наш мер міста на телеграм каналі, про те, що у нашого міста найбільша вулиця у Донецькій області, це вулиця Олекси Тихого, вона з’єднує Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку та Костянтинівку аж до кордонів ОРДЛО. І казали, що раніше на цій вулиці були затори, там взагалі ніде було яблуку впасти, але зараз там гуляють фазани, взагалі немає людей у місті.
«Я взагалі не думала, що мені доведеться кудись бігти зі свого дому»
У 2014 році я виїхала до Харкова вже наприкінці червня, на початку липня. 5 липня Краматорськ взагалі вже був звільнений і я в останні дні поїхала до сестри. Але в школі взагалі ніхто не казав про те, що нам потрібно виїжджати. А цього разу, я дуже довго не хотіла виїжджати, але я побачила очі свого сина, коли він нам телефонував по декілька разів на день і сказав: «Батьки, ну що вас тримає? Я вас дуже прошу!». Його, до речі, відсторонили від роботи на дні, коли ми виїжджали, і він розповідав про те, що він був дуже знервований і навіть шеф йому надав відпустку для того, щоб взагалі в цей час він міг якось нам допомогти. І коли я його побачила, я зрозуміла, що не хочу його нервувати, бо він в мене одна дитина. І ми взагалі не цікавились як від’їжджати, куди від’їжджати, ми нікуди не збирались. Як стояли два рюкзаки так вони в нас і були.
Вночі коли почався обстріл ми були вимушені сховатись, сусіди вже давно ночували в сховищах. У нас будинок взагалі був пустий вночі, тому що всі ночували в підвалах. Але ми не ходили до підвалу, ми ночували біля наших стін в коридорі, де немає вікон. Ми там собі це обладнали. І коли почався обстріл о третій години ночі, тоді я подивилась в телефоні, що в шість є потяги і тоді саме ми вирішили 7 березня, що ми кудись поїдемо, не знаємо на якому потязі, але кудись поїдемо, а там будемо добиратись до Франції, до сина.
«У Харкові почався обстріл і людей не вивели на перон»
10 годин ми стояли на залізничному вокзалі, просто стояли, бо там всі хотіли від’їхати, а потім нас посадили на потяг до Ужгорода. Потяг їхав через Харків, під Харковом почався обстріл. Багато місць було виділено для харків’ян, наприклад у нашому купе де чотири місця, нас їхало одинадцять. Але ми були дуже вдячні взагалі за те, що нас посадили у потяг і за те, що залізниця дала можливість безкоштовно доїхати.
Потяг їхав до Ужгорода через Харків, в Харків мали людей посадити у потяг, але ми зупинились, почався обстріл і людей тоді не вивели на перон. І я не знаю, яким дивом ми з-під того обстрілу виїхали, тому що всі ці обстріли з літаків, і вибухи були. Ми були в сьомому вагоні, а останні розхитувало так, що аж там чутно було у сьомому вагоні, що потяг може з колії зійти. І звісно, потім, коли приїхали до Києва, на це було дивитись жах. Тому що люди сідали на підлогу, стілили пакети, було дуже багато людей. Це було вже 8 березня.
Зараз ми з чоловіком перебуваємо у Франції, у містечку Динь-ле-Бен (Digne les ben). Ми виїхали у Францію, тому що наш син мешкає у Ніцці, але ми зараз живемо у соціальному центрі. Спочатку ми думали, що це на тиждень, потім казали про місяць, а зараз коли починають казати про травень, в нас навіть немає літнього одягу, тому що ми сподівались повернутись дуже швидко. Хочеться дуже швидко, і діти кажуть, що хочуть скоріше. Сьогодні на уроці діти кажуть: давайте останній дзвоник проведемо у дворі нашої школи. Вони і я сподіваємось, що останній дзвоник наприкінці травня ми вже будемо в нашій школі, дуже хочеться цього, але як складеться ніхто не знає.
Я взагалі не думала, що мені доведеться кудись бігти зі свого дому. У нас якось тільки останніми роками, коли виріс син, закінчив навчання і в нас з’явились думки про те, що є фінансові можливості і ми дуже хотіли подорожувати. І я думаю, як же так, я не можу повернутись до свого будинку, до своєї квартири, я її так люблю і це так у мене щемить в сердці. З будинком все нормально, але він знаходиться в центрі міста біля виконкому, тому там небезпечно. Будемо сподіватись… Там зараз мабуть нікого немає, всі виїхали. Поки все впорядку.
Доля дебатантів з Краматорська
Таїсія Вівдич у цьому році брала участь у дебатах «Молодь дебатує» і ми повинні були їхати на подальші змагання, але життя змінилось. Зараз вона у Польщі, у місті Жешув. Так сталось, що її новий класний керівник – викладач історії і він теж грав у дебати, тому вона каже, що вони почали створювати разом дебатний рух в школі. Вона пробула буквально тиждень там, і її одразу ж обрали прем’єр-міністром школи, хоча вона у польській школі, взагалі де поляки і два-три українці в кожному класі.
Дар’я Баглай брала участь ще у перших наших турнірах 2018-2019 роках, вона навіть пройшла до гри, коли вперше брала участь. Зараз вона студентка національного університету ім. Шевченка і займається волонтерством у Краматорську. На початку війни це було так, а зараз вони вже виїхали на Західну Україну. Хочу сказати, що діти є дуже активними, вони були активні тоді, вони є активними і зараз. І наприклад Дар’я Баглай і Ігор Махник, які разом грали у «Молодь дебатує», вони навіть створили відеозвернення і розповсюджували по різних країнах, щоб більше розголошувати про ці події.
«Краматорськ – це Україна насамперед»
Коли у 2014 році я зателефонувала подрузі, вона живе у Балаклії, вона і зараз там, і вона каже: «Ну ви ж сепаратисти, ви ж там хотіли…» Я кажу: «Лара, ти мене знаєш вже 30 років, якщо не більше, ніж 30. Ми взагалі бачимо тільки школу і дім. У нас навіть немає ніяких мітингів ніде». І зараз, наприклад, коли я живу тут, у Франції в соціальному центрі, з нами є декілька родин з Івано-Франківська, вони кажуть, що взагалі не знали, що у нас відбувались такі ж події, і вони думали, що ми взагалі там правда сепаратисти і це антитерористична операція.
Але я хочу сказати, що всі підтримували Україну, і навіть, 22 і 23 лютого продовжували виходити на мітинги проти військових дій, і, що Краматорськ – це Україна насамперед. В школі проводиться дуже багато заходів, діти це знають. Розмовляємо ми українською мовою. Так, я розумію в родинах іноді російською, тому що в мене наприклад чоловік – грузин, тому я розмовляю російською в родині. Але в школі тільки українською мовою, уроки тільки українською мовою. І навіть з останнього, що відбулось – ланцюг ми робили в школі живий, і дні вишиванки ми робили у лютому, хоча вони у травні. І взагалі, у нас діти дуже люблять ходити у вишиванці в школу. Це була не показуха, дійсно діти і вчителі це дуже люблять. Взагалі ніяких розмов про те, що нас потрібно звільняти комусь, не було ніколи. Тому, коли вони кажуть, що йдуть звільняти, то це просто смішно, їх ніхто не чекає.
«Краматорські школярі не налаштовані на Росію, і евакуювались в Європу»
Сьогодні в Краматорську діти не зорієнтовані на Росію. Все більше вони говорили про європейські цінності, і 11-ті класи, навіть у них можна спитати. Вони не налаштовані на Росію, і взагалі там спробуй тільки одне якесь слово сказати, або російською мовою. Вони одразу ж поправляли і казали: давайте українською. Вони всі налаштовані тільки на європейські цінності, і ви бачите, вони всі поїхали до Європи. Дуже багато до Європи, але всі хочуть повернутись в Україну. І дуже багато людей говорять, що вони поїдуть відновлювати українські міста. Наприклад, мій син домовився з шефом, щоб його відпустили відновлювати Харків, бо це його улюблене місто, він там навчався.
Знаєте, що мені сказав шостий клас? Я у них класний керівник. Вони сказали, а давайте, коли ми зустрінемось, ми в травні будемо гуляти парками і дарувати всім квіти, тому що всі, хто вижив – це герої. І вони взагалі всі налаштовані на європейське розуміння і європейські цінності, ні на яку Росію.
На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Повноцінна діяльність ініціативи тимчасово призупинена у зв’язку з військовим станом. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні. Інформації про загиблих або поранених серед викладачів або учнів, які належать до спільноти на момент публікації матеріалу немає.
