«Об’їхали пів міста. Раптом усвідомлюєш, яке воно велике і різне. На Північній Салтівці прибиральники визбирують сміття вздовж дороги, на обрії в цей час щось епічно димить. Люди виходять на сонечко погрітись, розбирають завали. Розбиті будинки з середини холодні, вохкі, розкидані речі – наче мертві нутрощі. Коридорами й сходами гуляють протяги. Під ногами кришиться скло. На Москалівці тихо, запилено, але затишно. Вже весна. Люди трішки втомлені, проте не настрашені. Живуть, люблять, не здаються. Ну і звісно ж, над містом майорять наші прапори», – так розповідає про життя Харкова сьогодні український письменник та музикант Сергій Жадан.
Від початку війни у Харкові було зруйновано 1531 об’єкт, в тому числі 1292 житлові будинки. За інформацією міського голови Харкова Ігоря Терехова, російська армія зруйнувала 70 шкіл, 54 дитячі садочки, 16 лікарень та 239 адміністративних будівель.
Харків – друге за кількістю населення місто України, відоме сучасними парками та швидким динамічним розвитком, місто – володар повного комплекту нагород Ради Європи. Харків – наукове серце України, адже у місті базується 60 науково-дослідних інститутів, 41 вищий навчальний заклад. Харківський національний університет імені Каразіна входить до топ-500 ВНЗ світу, а Харківський політехнічний інститут до топ-1000. Активними є і загальноосвітні навчальні заклади.
Саме у Харкові зароджувалась спільнота німецько-української ініціативи «Молодь дебатує». У році представники двох шкіл харківської області відправились у Німеччину дізнатися про дебатну методику для її подальшого впровадження в Україні. Засновниця проєкту родом з Харкова. У Харкові щорічно відбувалися Всеукраїнські та дебатні турніри. Після вимушеної перерви через пандемію та змагання онлайн, у квітні 2022 року Харків традиційно готувався зустріти з усієї України.
«Я бачу, як ракети розрізають будинки ніби ножем»
Одна з тренерів проєкту разом з родиною потрапила під обстріл. Світлана Ісаєва, викладачка з Харківського педагогічного ліцею №4, на все життя запам’ятає початок війни.
«Я ніколи не думала, що війна – це настільки страшно. Дихання зупиняється, серце калатає, мозок відмовляється вірити. І ось я бачу, як ракети розрізають будинки на Північній Салтівці ніби ножем. А поруч поранений чоловік, а під‘їзд дев’ятиповерхового будинку дивиться на мене порожніми очима-вікнами, бо вибите скло товстим шаром лежить на землі. А десь на Московському проспекті в підвалі мого будинку троє дітей: двоє рідних та племінник. Кудись біжать люди, хтось телефонує рідним. Повертаємося до машини – дві дірки. Швидко, ні! – миттєво опиняємося біля свого будинку. Наступного дня піднімаємося з підвалу, хапаємо якісь речі, забираємо дітей та їдемо з міста, з найкращого міста на Землі», – розповіла Світлана Ісаєва.
Наступного дня викладачка з родиною евакуювались на Полтавщину. Там їх зустріли, вони отримали прихисток. Син Світлани Ісаєвої почав ходити до місцевої школи. Родина допомагає військовим як волонтери.
«Я й досі не можу спокійно спати. Чотири години поспіль це максимум. Моя родина зараз у відносній безпеці, я працюю більше на інформаційному фронті, тримаю зв‘язок з учнями та ученицями, чекаю на повернення до Харкова, пораненого, пошматованого, але нездоланного! Усе буде Україна!», – зазначила харків’янка.
«Вулиці порожні, ми опинилися ніби в фільмі про зомбі»
Учениця Світлани Ісаєвої, дебатантка з 11-А класу Харківського педагогічного ліцею №4 Софія Подоляка, також була змушена евакуюватись з Харкова після тижня у рідному місті під вибухами, обстрілами градами та авіанальотів.
«Ранок 24 лютого о 04:30, я спала мирним сном, дивилася мальовничі сновидіння, аж тут раптом я почула ніби сніг впав з даху, але це було дуже гучно та лячно. Моя мама, як завжди, збиралася на роботу, але в той день якось нервово, я, нічого не розуміючи, встаю з ліжка, вона підбігає до мене, бере за плечі і каже: “Соня, пожалуйста не ходи сегодня никуда, не выходи на улицу вообще. Я не знаю, буду ли я на работе целый день или скоро вернусь. На всякий случай я достала документы, вот они. Если не сможешь мне дозвониться – не переживай, я вернусь в любом случае”. Після таких слів я зрозуміла, що те, що здалося мені снігом, який падає з дахів, то був зовсім не сніг, а ГРАД, який руйнує все», – згадує Софія.
За словами Софії, те, що було протягом тижня дома – це було не життя, а виживання. Люди стояли по декілька години у черзі до магазинів та аптек, не вистачало продуктів, люди почали випікати хліб власноруч. Хтось після першого ж пострілу біг до метро та сидів там добу.
«Вулиці порожні , ми опинилися ніби в фільмі про зомбі , у якому мегаполіс став безлюдним, а тиша лякала більше, ніж вибухи. Розбиті вітрини магазинів та кафе , вибиті вікна в квартирах . Де-не- де з’являлися люди , за спиною в них здоровенні похідні рюкзаки з усім необхідним, важливим. Уявляєте? Усе життя може поміститися у валізу, рюкзак, сумку!», – розповідає школярка.
Софія Подоляка з мамою вирішили залишатися в місті до останнього, вони зовсім не хотіли їхати з Харкова. Але в вікно їх будинку влучив снаряд, і вони зрозуміли, що більше вдома немає безпечного місця і евакуювались у , де мають родичів. Згадки про евакуацію залишаться з ними на все життя.
«На вокзалі жах … Усі забули про таку якість як людяність. Штовхаються, кричать одне на одного, сваряться, кидають речі, поліція намагається заспокоїти людей, але в них це не дуже виходить. Жінки та діти закочуються до вагонів, чоловіків призовного віку виганяють з вагонів, матері та діти заливаються слізьми, розуміючи, що можуть в майбутньому не побачити своїх чоловіків, синів, братів, наречених. Це все дуже і дуже страшно», – розповіла Софія.
«Матусю, я не хочу тут помирати…»
До спільноти «Молодь дебатує» минулого року долучилась Катя Кулєшова з 4-А класу Харківського педагогічного ліцею №4. Дівчинка ще не дебатантка, та їй було дуже цікаво стати частиною проєкту «Розвиток медійної грамотності учнів». Катя Кулєшова з мамою також розповіли їх історію евакуації 9 березня з Харківського південного вокзалу.
Люди чекали на евакуаційний потяг до Львова з десятої ранку до шостої вечора. Коли потяг прибув, Катя з мамою опинилися майже навпроти дверей, та у вагон потрапили не одразу. «Я точно зможу її врятувати», – думала у цей момент мама Каті. Двері відчинились і провідниця впустила до вагону дві родини. Мама з Катею продовжували залишились на платформі.
«У дзвінкій тиші лунає дитячий крик: Матусю, я не хочу тут помирати…. Жінки в натовпі не витримують – ллються сльози, їх неможливо стримати. Провідниця відчиняє двері і ще кілька сімей заштовхуються до вагона…До Львова ми 36 годин їхали стоячи в тамбурі. Темінь, тривога, хвилювання за чоловіків, які залишилися в Харкові. Але не це найжахливіше… Зупинки на станціях – суцільне пекло: матусі з дітьми стукають у вікна, намагаються відчинити двері, благають про допомогу…», – розповіла Катя Кулєшова з мамою.
Після потягу вони сім годин очікували у Львові. Наступною зупинкою для них була Польша. Ще добу вони були в дорозі і згодом перетнули кордон. Після Польші вони відправились у Грецію. Там дівчинка пішла до місцевої школи. Попри переїзд Катя постійно ходить на мітинги в підтримку України, пише українським військовим мотиваційні листівки. Її мама також долучається до активностей та надсилає фото, де малює відомий на весь світ вислів про російський корабель.
«У перші пару днів навіть мою школу намагалися “демілітаризувати“»
15-річна Софія, учениця 10 класу Харківської школи №13 також розповіла, як її застала війна. Напередодні декілька тижнів для дівчинки були неспокійними. За її словами люди нервували через повідомлення про можливу агресію Росії, не знали на що очікувати, проте продовжували залишатись у місті.
«Лягаючи спати у моїй голові не було жодної думки про війну. Вже за декілька годин, о п’ятій ранку, вся Україна прокинулася від вибухів, я одразу зрозуміла що це таке. Мій дім розташований навпроти поля, поруч з декількома військовими об’єктами. Визирнувши у вікно, я могла роздивитися вибухи. Перше, що я побачила 24 лютого – це величезне зарево вогню у небі та розгублені очі батьків. Війни ніхто з нас не очікував», – згадує Софія.
Школярка з родиною почали збирати валізи. Спочатку про всяк випадок, адже родина не збиралася покидати домівку. Проте рішення довелось змінити після того, як вибухи почали наближатися.
«Всією родиною ми взяли валізи, кота, та поїхали до мого хрещеного батька, який живе неподалік. Ми очікували, що за ніч зможемо повернутися до себе, але цього не сталося. Перший день, перший тиждень війни, ми великою компанією переглядали новини, намагались піднімати настрій одне одному», – згадує школярка.
За словами Софії, родина залишалась переважно в будинку і не ховалась в укриттях. Проте одного разу вони почули новину, що у конкретний час можливе бомбардування поруч з ними. Вони вирішили спуститися та перевірити як це взагалі, ховатися у підвалі. Час бомбардування збігся, спускалися не марно.
Через дорогу від школи Софія бачила знищену російську автівку «Тигр» і зробила фотографію. Її рідну Харківську школу №13 обстріляли російські військові. Сьогодні школярка з родиною перебувають у . Софія з мамою плетуть маскуючі сітки, а її батько майже кожного дня возить гуманітарну допомогу у Харків.
«Лягаючи спати я не розумію, що буде завтра. Замислюючись про майбутнє, я навіть не розумію де мені доведеться здобути середню освіту, адже у перші пару днів навіть мою школу намагалися «демілітаризувати». Але я впевнена, що зі мною та моїми близькими все буде гаразд. Ми віримо у нашу країну, ми дякуємо допомозі дружніх країн. Разом переможемо!», – каже Софія.
«Вірю у кожного захисника та захисницю»
У Харківській області залишилась вчителька інформатики та тренерка проєкту з ліцею №12 Світлана Гугіс. Своїм колегам вона іноді надсилає фото та розповідає, що відбувається в області. Активна та невгамовна, Світлана організовує волонтерську допомогу військовим, збирає продукти та речі першої необхідності для евакуйованих людей похилого віку, яким тимчасово дала притулок її школа і ще встигає проводити заняття з інформатики та робототехніки.
«Вірю у кожну дитину, бо це наше майбутнє. Вони так щиро радіють кожному прожитому дню і мріють зробити світ кращим. Вірю у кожного захисника та захисницю, бо саме вони стоять на передовій захисту нашої свободи, суверенної держави Вірю і ціную роботу кожного волонтера, що безкорисно допомагає чим може тим хто потребує негайної допомоги. Українці єдині як ніколи! Все буде добре! Все буде Україна!», – зазначила пані Світлана.
«Поранений, але незламний»
Тим часом Харків живе своїм життям. У стані війни, під нескінченними обстрілами, але з титанічною боротьбою та очікуванням на перемогу. Фото захищеного від обстрілів пам’ятника Шевченка у Харкові побачив весь світ.
«Місто пережило шок, але швидко оговталось, прийшло до тями і дає гідну відсіч – попри щоденні (насправді більше щонічні) обстріли, попри постійні жертви. Дивовижні історії людей, які не злякалися і стали на захист свого міста, своєї країни, свого майбутнього. Поранений, але незламний», – написав на своїй фейсбук сторінці харківчанин Сергій Жадан.
На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Повноцінна діяльність ініціативи тимчасово призупинена у зв’язку з військовим станом. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні. Інформації про загиблих або поранених серед викладачів або учнів, які належать до спільноти на момент публікації матеріалу немає.
