Расул Бурзієв-кримчанин. В одинадцять років він з мамою покинув кримський півострів та переїхав до Каховки. Через повномасштабне російське вторнення він вдруге був змушений покинути дім і евакуювався до Болгарії. Дебатант, учасник проєкту з медіаграмотності, художник та активіст дебатного клубу у Каховці розповів про навчання піл час війни та вимушений переїзд з України.
Я мешкав на Південному березі Криму до року після так званого референдуму. В Криму-ворожа обстановка. Жити можна, але значно гірше – ніякої свободи голосу, нав’язування взагалі інших думок. Я пам’ятаю, як після 2014 року змінились гуманітарні предмети, наприклад історія, і нам вже давали історію де прославлялась Росія та її могутність. Настрій змінився, коли твої однокласники неочікувано кажуть, що країна, до якої ти належав і був її громадянином буквально день тому, що це-ворожа країна. Коли я переїхав у Каховку, мені навіть писали, що я зрадник. Це було дитинство, тому дуже не врізалось, воно було і було.
«В Криму ворожа обстановка»
Рішення переїжджати на південь материкової України було пов’язане з політичною ситуацією і виїхали ми лише через два роки після цих подій, адже виіїжджали ми на той момент буквально в нікуди. У нас нічого не було. Мені тоді було одинадцять років.
Школу у Каховці ми знайшли в інтернеті. У восьмому класі вчитель зарубіжної літератури Сергій Володимирович запросив мене долучитись до дебатів. Дебати-це в принципі дуже цікава річ і, коли мені запропонували, я подумав чому б ні, це корисно для мозку, це розвиває і тому я вирішив піти. Я долучився до проєкту з медіаграмотності і ми записали інтерв’ю з військовим священником. Такі люди дуже запам’ятовуються, їх досвід і що вони пережили, нікому не побажаєш. Але через військове вторгнення Росії зараз все більше і більше таких людей.
«Ми чули вибухи, над головою пролетів військовий літак, бачили військову техніку»
Те, що станеться повномасштабна війна ми вірили, тому що дані спецрозвідки попереджали про скупчення військ, тому ми на момент 24-го лютого були практично зібрані. Ми за пів дня зібрались і поїхали з міста в перший же день. Ми чули вибухи, над головою протілав дуже низько військовий літак, бачили військову техніку дорогою. Ми були в хаосі і не знали де і що коїться. Їхали через Запоріжжя, потім через Молдову, Румунію і потім виїхали в Болгарію. В принципі ми виїхали дуже вдало, бо буквально через декілька хвилин у міста, які ми проїжджали заїжджали окупанти. Тобто ми хвилина в хвилину виїхали, щоб не зустрічатися з росіянами.
У нас був попередній план, не дуже детальний. Але через те, що ми вже були в Криму і чули як зникають патріотичні люди, що підтримували Україну у Каховці, ми вже вирішили: навіщо чекати? В цьому немає сенсу, ці люди ускладнюють працю ЗСУ. Ми до цього в Криму чекали два роки.
«Намагаюсь всидіти на двох стільцях і навчаюсь екстернатом в українській школі»
Нам пощастило, і в Софії ми знайшли квартиру. Так як ми виїжджали з України з друзями, ми знайшли людей, які могли здати в аренду квартиру. Ми знайшли школу і з вересня я почав ходити в неї. Школа художнього направлення, тому що мені це подобається.
Я намагаюсь всидіти на двох стільцях тому навчаюсь екстерном в українській школі. Коли закінчилось навчання, в мене відбулись, скажімо так, подовжені літні канікули, ми займались тут документами, був час невизначеності, але все вдалося і я зареєструвався в школі.
Адаптація й досі відбувається. Система навчання профілізована, тут немає загальної освіти щоб всім викладали і фізику, і математику, і біологію. Тут є література, є математика і далі йдуть профільні предмети.
За пів року я вивчив трохи болгарську, тому в принципі розумію на 60%, що відбувається, а з цього складається ціла картина. Складно, звісно, але можливо.
В Болгарії мені дуже приємно, коли я чую українську мову. В школі українців не зустрічав, там де я навчаюсь. Тут ставляться до українців дуже по-різному. До війни Болгарія вважалася другом Росії, багато проросійських настроїв і багато хто знає саме російську мову, бо її вчили. Але багато хто і українців підтримує.
«Ми підтримуємо зв’язок і часто збираємось з дебатним клубом»
У Каховці зараз проблеми з продуктами, водою, світлом та інтернетом, іноді на околицях міста обстріли і чутно прильоти, дуже тривожно.
За Каховкою звісно скучаю, я зустрів там друзів і однокласників. Ми підтримуємо зв’язок і з дебатним клубом, часто збираємось. Якщо є дебатні активності, ми на них збираємось онлайн.
Я вважаю, що після закінчення війни ще років десять буде негативне ставлення до росіян, їм через це треба пройти, хочуть вони цього чи ні, це моя така думка. Війна повинна засуджуватись, вбивства повинні засуджуватися і пофігізм звичайних російських громадян на те, що робить лідер, якого вони обрали і участь в цих подіях з боку військових, це повинно засуджуватись і переслідуватись законом.
Вірю в те, що Україна переможе, але складно сказати, коли це закінчиться. Щось подібне на мою думку планувалось дуже давно, але вони очікували, що буде як з Білоруссю, маріонеткове управління, але стався 2014 рік і в них цього не вийшло. Вони вирішили підготувати народ і придумали цю байку про українських нацистів.
Я думаю, багато хто після цих подій захоче стати українським союзником і точно стане краще ніж було.
На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні та за її межами.
