Єлизавета Головко з Каховки вже десять років займається танцями, любить читати книжки фентезі та детективи. 16-річна школярка після двох з половиною місяців в російській окупації виїхала в Нідерланди. Про початок війни в Каховці та навчання у двох школах вона розповіла в інтерв’ю.
«В школі зробили все, щоб учні закінчили школу вчасно та без перешкод через зміну країни»
Я зараз з родиною у Нідерландах. Ми тут часто зіздвонюємось з нашими дебатантами, але, нажаль, зараз це відбувається не дуже часто, оскільки зараз у всіх напружене навчання, різний графік, багато роботи важкої, тому що всі розкидані не тільки по Україні, але і по Європі. Є проблеми з вільним часом, але ми любимо просто зібратись, поговорити на різні теми, ми дуже любимо підтримувати зв’язок один з одним.
Я навчаюсь у двох школах, оскільки я-одинадцятикласниця, тому я вважаю, що найкраще для мене-закінчити навчання в українській школі. Можливо, ми повернемось в Україну і я вступатиму до українського ВНЗ.
У мене навчання в Нідерландах почалось з початку травня, оскільки ми приїхали сюди і повинні були йти в школу, це один з законів Нідерландів – всі діти до 18 років повинні ходити до школи. Ми пішли і вчились майже до кінця липня і ми потихеньку вивчали саме нідерландську мову в спеціальному класі для українців. Оскільки я тоді навчалась в інтернаціональній школі, мені дуже сподобалось ставлення нідерландських вчителів до наших школярів з України, оскільки вони зробили спеціальні класи, сім чи вісім, і ми продовжували закінчувати наш навчальний рік і в нас були предмети, такі як українська мова, історія України і ми навчались з українськими вчителями, які через війну приїхали сюди, тому це було дуже круто з їх сторони. В школі зробили все, щоб школярі закінчили школу вчасно і без перешкод через зміну країни.
Програма в Нідерландах не така насичена, як в Україні, особливо математика. У них лише арифметика – плюс, мінус, дроби, множення, ділення, відсотки і не більше. Не як у нас – тригонометрія, геометрія. Тому це було легше зрозуміти. Більше уваги та часу надається вивченню нідерладської мови, бо діти тут є з різних країн і вони приїжджають до Нідерландів без розуміння і знань мови і ми маємо її вчити і ця школа спеціалізується на цьому і допомагає нам влитися у нідерландське ком’юніті та зрозуміти традиції, культуру самих людей, мову і таке інше. Тому це дуже крутий досвід.
«Ми зрозуміли, що залишатись в Україні зараз дуже небезпечно»
Спочатку, коли це все почалось, я не дуже читала новини. Я чула щось далеко, але не думала, що таке станеться. Але коли настав цей день, ми мали вийти в школу після дистанційного навчання. Я готувалась напередодні і лягла пізно, бо дороблювала домашнє. І от я прокидаюсь десь о п’ятій чи пів на шосту ранку від дзвінка моєї подруги, яка була дуже знервована. Я не зрозуміла що сталось, було темно і ця новина як вдарила, і я не могла від неї відійти. Потім ми просто зранку вже почали читати новини, зрозуміли, що все серйозно. Ми спочатку не думали покидати дім і залишались протягом двох місяців в нашому місті, оскільки був з першого дня під окупацією і ми слідкували за новинами і допомагали як могли жителям, які на нашій території у місті.
Ми просиділи десь два з половиною місяці в окупованій Каховці. Спочатку не дуже велика різниця була, оскільки в нас не було чутно нічого, ми не бачили техніки чи проблем для нас. Було важкувато працювати, але моя мама працювала, оскільки ми маємо магазин в іншому місці і туди треба було їхати автобусом приблизно півгодини. Але іноді це було небезпечно, оскільки біля нас знаходиться ГЕС, яка була окупована в перший же день разом з територіями навколо нього і селом, де вони там розгорнули свій штаб. Якщо б вони якось нашкодили ГЕС або якась бомба полетіла у сам ГЕС, або стіну, яка прикриває воду, то вона затопила би наступне місто, яке біля нього. Це насправді було дуже страшно зрозуміти і ми сиділи схрестивши пальці, що цього не станеться взагалі.
Було дуже важко, оскільки я не могла бачити своїх родичів з інших областей, навіть не те, щоб бачити, я навіть не могла до них додзвонитися чи просто написати, дізнатися як вони, як справи, адже вони жили ближче до ГЕС і чули набагато більше вибухів. Було дуже страшно і за них і за нас, тому що ми не можемо підтримувати зв’язок, ми не можемо просто подзвонити лише запитати як вони, це вже літні люди і була напруга.
Ми просто жили два з половиною місяці, просто ходили в магазин, купляли їжу, але, звичайно, в нас не було багато збережень з грошей, оскільки в той момент дуже багато часу батьки не працювали і все було під російською владою – і мерія, і поліція, і всі вони хотіли аби підприємства були під їх владою. Було важкувато, але до останнього я не хотіла виїжджати зі свого міста, від своїх родичів, тата, оскільки він також залишився місті, він нікуди не поїхав і багато наших родичів залишились й ми їм допомагаємо як можемо, оскільки для них проживання зараз набагато важче, ніж було два-три місяці тому, зараз менше і менше є їжі, небагато людей не бояться їхати в Крим і купувати товар, аби продавати на нашій території. Все, що вони продають в три рази дорожче, а звідки гроші у людей? Це також таке питання на питанні. Дуже важко людям, які там живуть, але, на щастя, в нас були нещодавно в сусідньому місті автобуси, аби люди могли виїхати, тому це дуже добре, що вони є, оскільки я не уявляю як там можна проживати. Мої родичи крутяться як можуть, але це дуже важко. Зрозуміло, що треба їхати, а хто як не ми, і ми хоч якось можемо зараз їм допомагати.
Навчання у нас зовсім зупинилось на початку квітня, оскільки у нас не було інтернету, не було якісної мережі, взагалі було дуже складно вийти з кимось на контакт, особливо з родичами, які знаходились на нашій території. Неможливо було спокійно сидіти слухати щось на уроках. Взагалі в якийсь день вимикали Укртелеком, в якийсь-Київстар і вони це робили аби перешкодити нашим подальшим знанням з приводу війни і так далі.
Просидівши два місяці, ми зрозуміли що все не дуже добре і ми виїхали.Ми думали виїхати на Захід України, але, коли ми там прокинулись, були вибухи за вікнами у області, ми зрозуміли, що залишатись в Україні зараз дуже небезпечно, це був лише третій місяць війни і все набирало обертів. Тому ми вирішили, на жаль, покинути територію України.
«Ми просто їхали куди покаже доля»
Спочатку ми виїхали у Польщу, але через надзвичайно велику кількість біженців з України там було просто неможливо залишатися. У нас не було за кордоном ніяких родичів, ніяких контактів, ми просто їхали куди доля покаже. І так вийшло, що ми познайомились з людьми, які їхали до Нідерландів і вони нам запропонували теж туди поїхати. Ми не мали іншого вибору, ми не знали куди ми хотіли. Для нас головне було дім, хтось, у кого ми могли б залишитись. Ми приїхали і нас щиро і доброзичливо зустріли. Ми жили у нідерландській християнській родині. Тут з першого дня дуже добре ставились до українців. Вони допомагали майже з усім і у нас до сих пір теплий контакт з ними. Дуже велика вдячність їм за ставлення до українців, ми дуже цінуємо цю турботу.
У нас всі школи перейшли під російську владу. У нас небагато шкіл у місті – лише сім, і дві чи три з них перейшли під російську владу. Російською мовою, але наскільки мені відомо, в цих школах є як російська, так і українська мова. Але я не знаю, якою мовою викладається українська, бо чесно це не дуже зрозуміло для мене, але все в них російською, вчителі і все інше. А наша школа суто патріотична, я дуже поважаю вчителів, нашу школу тому, що школа відмовилась від цього і нам це не потрібно. Тому це важко для вчителів, які залишились в нашій області викладати якісь уроки, але вони намагаються, попри те, що хтось буде знати про це і щось з ними станеться. Тому ми намагаємось підтримувати зв’язок, щоб його не загубити.
Коли я все читаю, вливаюсь в це, стає дуже страшно, коли дивлюсь на які жертви йдуть солдати, щоб захистити нас, стає страшно за людей. Страшно за тих, хто виїжджає, тому що були розбомблені машини тих, хто намагався поїхати. Коли ми їхали з нашої області, було страшно, у Херсонській області, коли ми приїхали, ми побачили дуже багато російської техніки, вони просто їздили по місту, ходили зі зброєю по місту серед дітей. Дивились в очі і посміхались. У мене в голові це не вкладається. Саме в цей момент було страшно, коли ми виїжджали і стояли на блокпостах. Я просто не хотіла показувати, що якось страшно, оскільки це було б набагато гірше і краще було триматися, але в душі я розуміла, що все це не добре і я проти всього цього. В той момент було страшно.
На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні та за її межами.
