«Зараз я мужніше, доросліше і готова до нових викликів», – дебатантка з Каховки

Мирослава Трофимчук, дебатантка з Каховки

Мирославі Трофімчук 16 років. У березні вона з родиною виїхала з Каховки через окупацію міста російськими військовими. Президентка школи, переможниця національних та міжнародних олімпіад, учасниця дебатного руху «Молодь дебатує» та «Klitschko Foundation» розпочала навчальний рік в Німеччині та дистанційно навчається в київській школі. Про те, як вона з родиною прожила місяць в російській окупації, як їм вдалось виїхати за кордон і як школярка навчається в двух школах, Мирослава розповіла в інтерв’ю.

Учасники дебатного гуртка у Каховці

Я почала брати участь в активностях, напевно, з третього класу, коли почались олімпіади.  Про «Молодь дебатує» я знаю з восьмого класу. Влітку 2021 року ми поїхали у Генічеськ, де нам більше розповіли про  «Молодь дебатує», там були команди з Дніпра, Сум, Кіровоградської області. Нам більше розповідали про дебати та почалось залучення. Після цього ми почали активно брати участь з однокласниками та друзями, які залучені до дебатного клубу. Були онлайн-дебати через пандемію, ми грали онлайн та практикували. Коли не було карантину в школі, ми робили це наживо. Ми проводили по неділям це, ми могли прийти поговорити. Приходили випускники і вони були нам як журі і судді, у яких вже є досвід. Взимку я перемогла у регіональному турнірі «Молодь дебатує» і в березні я мала їхати в Харків на всеукраїнський турнір. 

Дебати для мене – скоріше, це той формат, в якому я можу висловлюватись. Я можу критично мислити, от це мені найбільше подобається, оскільки я не завжди займаю позицію, з якою я згодна і мені потрібно казати, що я за щось, але маю бути проти. І мені подобається такий підбір позиції, тому що я використовую своє критичне мислення. Мені подобається під час підготовки дебатів робити дослідження, я розвиваю свою власну думку що до чого, вона не була в мене так розвинута. А коли я щось читаю, вона в мене розширюється і я починаю мислити не локально а глобально. 

«Слава, нас бомблять!»

Почалось з того, що в нас був довгий карантин і 24 лютого ми мали виходити в школу. Я дуже люблю школу, оскільки я президентка школи, мені подобається брати участь в активностях і я цьому дуже раділа. Я пам’ятаю, що я до другої ночи вчила англійську, в нас був тест і я зубрила і лягла спати, коли було дуже багато повідомлень в телеграмі. Але о четвертій ранку до мене в кімнату забігла мама зі словами «Слава, нас бомблять!». Я нічого не зрозуміла, почала дивитись що робить мама. Одразу згадала про сумочку з документами і речами, про яку нам казали вчителі. Мама почала все складати за інструкцією, я одразу почала будити молодшого брата. І за вікном вже було чути як щось вибухає, ми пішли до нашої бабусі, оскільки ми розуміли, що краще триматись усією родиною. 

Ми швидко побігли, це був страх, як якийсь апокаліпсис. Всі машини виїжджають, ще сонце не встало і ми йдемо цією дорогою. Потім по новинам почали показувати про Київ, Харків, Суми, Чернігів, про багато міст. І мене дуже обурювало, що в перший день не показували новини про Херсонську область, оскільки нас захопили, оточили, буквально за дві години. О другій ранку в нас на Каховській ГЕС висів російський прапор і вже була важка ситуація, тому що не можна було виходити.

Російський прапор на Каховській ГЕС. Фото: suspilne.media

«В будь-який момент може з’явитись машина “зетка” або якийсь танк і забрати тебе»

Відчувалось так, як апокаліпсис, нікого немає і людей більше не існує. Ти йдеш вулицею, бачиш пташок і хочеш засняти їх на камеру, дістаєш телефон але тобі треба його сховати, бо фотографувати нічого не можна. В будь-який момент може з’явитись машина “зетка” або якийсь танк і забрати тебе. Наприклад, у моєї однокласниці і подружки в неї батько з АТО і їх викрали в перший тиждень. Тобто почались масові викрадення людей і мене батьки не відпускали на вулицю. Лише з ними пройтись буквально нашою вулицею і все. 

Це було постійне почуття страху, оскільки ми жили на п’ятому, найвищому поверсі, і ти дуже боїшся, бо не розумієш, що буде з тобою завтра. Ти розумієш, що влада ніяк до тебе не прийде, ти маєш бути в колі людей, які залишились, оскільки почали приїжджати люди з Криму, з Росії. Наші почали багато хто виїжджати, з друзями ніяк не побачишся, позбавлення соціалізації і комунікації, нормального миру. Це коли на тобі постійно якісь обмеження. 

Я тоді пройшла до фіналу «Genius Olympiad» і Наталя Василівна мені допомагала з проєктом. В мене було завдання зняти відео на тему забруднення річок і води. І я не могла піти навіть до берега річки, оскільки там був найбільший наплив російських окупантів. І ти нікуди не можеш піти, не можешь нічого зняти, у людей закінчується готівка. Це просто світ обмежень і ти не розумієш, в який момент і чому так сталось. І навіть коли ми приїхали за кордон, піти в магазин – це було зовсім інше відчуття, це нібито як був карантин, але коли всі пішли знов, було нормально. А коли пішов за кордоном, то бачиш людей, ціни та продукти нормальні і це відчувалось зовсім по іншому.

«Літери та букви розпливаються перед очима і ти не можеш їх зібрати в купу»

Навчання як такого не було, оскільки в нас почали на другий тиждень після мітингів відключати зв’язок, інтернет і вчителі з учнями не могли виходити на зв’язок. Нам вчителі намагались зкидувати домашні завдання, але то було все важко робити під час цього. Ти нібито нічим таким не займаєшся протягом дня, але ти не можеш просто сісти і зробити домашнє завдання. Ти якби сідаєш, але ти не розумієш, літери та букви розпливаються перед очима і ти не можеш їх зібрати в купу. Це було дуже важко. 

Коли з’являвся зв’язок, ми контактували з класною керівницею. Вона живе у передмісті і в них там була дуже складна ситуація, дуже багато російський танків і ми при кожній можливості, коли був зв’язок намагались з нею зв’язатись. Потім я пам’ятаю, що коли не було інтернету, ми ходили до поштового відділення і там намагались якось контактувати з нашими родичами. Коли почали казати, що водафон-зв’язку немає, треба брати іншу сім-карту, їх почали продавати по 500 доларів з рук в руки. І це було нереально, купляли лише люди, які мають шалені гроші, це було дуже важко. 

У нас офіційно навчання в гімназії закінчилось шостого квітня, нам сказали, що ми закінчуємо. Можна сказати, що з другого тижня навчання як такого не було. Вчителі для покращення стану щось відправляли, але було дуже важко.

«Ми виїхали після місяця окупації»

Це було важко, оскільки навіть ходити в магазин в окупації – це за ціною життя. Ти не знаєш що може статись, що може прилетіти, оскільки десь їх російський склад боєприпасів і ти не знаєш де він і воно може десь вибухнути біля тебе. Продукти закінчувались, була паніка в місті, після другої дня на вулиці нікого не було.

Найстрашніший момент був, мабуть, коли ми сиділи з бабусею, батьками і сестрами і просто чутно було якійсь звук пострілів як з граду. І було так чутно, ніби з нашого городу вистрілюють. І ми одразу всі почались десь ховатись, де не було вікон, за стінами, в нас не було підвалу як такого аби сховатись. Але то було далі ніж наш город, але було дуже страшно.

Ми виїхали 25 березня після місяця окупації. Коли ми виїжджали, це був дуже складний шлях різними маршрутами. Їхали через село колонами машин, у нас на кожній машині був надпис «ДЕТИ» російською аби було зрозуміло. І була зона, де не було дороги, поле. І просто біля нас, метрів 50 від нас влучив снаряд. Настільки був гучний вибух, що дуже сильно боліли вуха найближчі години три. Був шок, воно впало біля нас, весь пил від грунту полетів на нашу машину та інші які були позаду нас. Ми тоді дуже злякались, не було ніякої дороги і ми їхали просто по полю. Треба гнати 180 кілометрів на годину, дороги немає, постійно камені і це був дуже важкий момент. Ми тоді за один день проїхали 60 блокпостів до Молдови, це було дуже страшно. Ми їхали з восьмої ранку, а приїхали о першій годині ночі, їхали цілий день. 

Зараз ситуація не краща, виїхати можна лише через Запоріжжя. Після того, як ЗСУ почали нас звільняти, це гарна новина, але ризиковано для тих, хто хоче виїхати. Тому люди зараз евакуюються через Крим, але це також важка дорога, тому що треба чекати днями. 

«Я мріяла про навчання в Україні, але сталась війна»

Ми виїхали за кордон і я місяць перебувала у таборі для біженців в Німеччині у місті Аугсбург, як і багато інших українців. Це місто, яке прийняло 50 тисяч українців, воно за розміром та кількістю населення як Херсон. Ми спочатку з родиною жили в таборі для біженців, а потім ми жили у гуртожитку і в нас була маленька кімната, і там була спільна кухня і вбиральня. Влітку ми знайшли квартиру, бо це дуже важко тут. Ми тут залишаємось. 

Аугсбург, Німечина. Фото: Guido Radig

Я перевелась на дистанційне навчання в Україні і навчаюсь екстернатом, маю здавати контрольні річні роботи. І паралалельно навчаюсь у німецькій гімназії. Тут є курси з поглибленого вивчення німецької мови, але я планую відвідувати німецьку школу і тут є закон, що діти мають це робити і не можна пропускати. Я пішла 13 травня і тут закінилось навчання 29 липня. І я планую закінчити українську, здати ЗНО і вступати в університет.

Я знаю добре англійську, німецьку погано знаю і на уроках я не розуміла. З однокласниками і викладачами я спілкувалась англійською. Тут немає домашнього завдання як у нас, тобі максимум можуть задати написати якісь два речення з одного предмету. Але мені сказали, що я можу поки не робити домашні завдання. Я ходила в школу, навчалась з 8 до 2-3 години дня. І був місяць, як я відвідувала українські класи з іншими школярами, які приїхали сюди через війну вивчати німецьку. 

Почуваю себе тут важко, не так як вдома. Перші три місяці були дуже важкі, оскільки я хотіла вступати в український університет і для мене це більше переваг. Я мріяла про це, як буду навчатись в Україні, але сталась війна, нова країна. І це не так, як би ти хотів сюди приїхати, ти був змушений сюди приїхати, оскільки це країна, яка може тобі допомогти. Зараз більш-менш звикла. Однокласники мене прийняли, всі добре спілкуються. 

«Війна розвинула мій терпець, оскільки в окупації ми саме терпіли»

Я думаю про вступ на журналістику. Мене обурює, що існують фейкові новини, особливо після проєкту з медіаграмотності на «Молодь дебатує», я почала про це більше задумувалась. Якщо бути журналістом, я хочу бути чесним та справедливим, показувати саму новину. Або щось з проєктного менеджменту і організації людей. Багато варіантів, але це ті напрямки, в яких я хотіла би розвиватись.

Я вважаю, що ця ситуація розвинула мій терпець, оскільки в окупації ми саме терпіли. Ми не хотіли цього, і відома фраза “терпи, терпець тебе шліфує” і, мабуть, воно відшліфувало мене на повну. Дало мені розуміння, що в житті все може дуже різко статись, і це відбулось саме зі мною. Події, про які навіть подумати ти не міг, але це надало дуже багато сил, зараз я мужніше, доросліше і розумію, що в житті таке трапляється і готова до нових викликів. Я подорослішала. Порівнюючи з минулим роким це вже дві різні людини, і я міркую вже зовсім по іншому. 

На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні та за її межами.