Миколаїв щодня страждає від ракетних обстрілів російськими військовими. 18 травня в одному з житлових кварталів було пошкоджено 20 будинків, дивом обійшлось без загиблих. Внаслідок бойових дій місто більше місяця було відрізане від водопостачання, періодично немає газу та електрики. Увесь цей час у місті залишається викладачка школи №22 та тренерка «Молодь дебатує» Олена Пивоварова, яка розповіла свою історію про розвиток дебатного руху в Миколаєві та життя під час війни.
«Для молоді важливо вміти шукати інформацію»
Так трапилось, що у увійшла в цей проєкт ще у році. Я була у вісімці, з якої все почалось в Україні. До школи прийшов лист і, оскільки це німецько-український проєкт, запропонували мені, тому що я викладаю німецьку мову. Мені цікаво було, я подала свою заявку, потім пройшла співбесіду і поїхала на навчання в Німеччину. І з 2016 року я приїхала, як і всі, на такому підйомі тому, що це мені здається і здавалось, що це дуже важливо.
Взагалі для нас, для молоді, важливо вміти шукати інформацію, розвивати критичне мислення, вміти слухати, чути один одного, це дуже важливо. Звичайно, коли я повернулась з Німеччини, я одразу звернулась до адміністрації школи, розповіла як це має бути, що це за проєкт і як діти мають брати участь. В школі підтримали мене, чого я не очікувала, та діти підтримали мене, їм дуже сподобався цей проєкт, вони так завзято брали участь.
Окрім того, що ми між собою спілкувались, навчались, шукали інформацію, готувались до турнірів, їм ще дуже подобалось спілкуватись з іншими дітьми, як у місті, тому що окрім нашої школи, ще школа №29 брала участь на той момент з Миколаєва. Потім, коли ми ще поїхали у , у нас географія розширювалась, ми їздили і в , і в , і це ще один з моментів, окрім того що навчання, багато чого нового дізнались та ще й спілкування з дітьми.
І ще один цікавий момент в цьому проєкті, що це має відбуватись українською мовою. Для нашого регіону, більш російськомовного, це теж дуже важливо, бо це розвиває навички спілкування саме українською мовою. Як на мене, це те, чого дуже не вистачало. Останній рік через коронавірус все перейшло у формат дистанційний і, звичайно, дітям хотілось бачити один одного. І в 2022 році, поки у нас було навчання в школі, ми звичайно зустрічались і проводили заняття, але коли було дистанційне навчання, воно потрохи затихало, ну і, звичайно, зараз…
«В усіх думка була, що здоровий глузд має перемогти»
Звичайно, я відслідковувала ці новини напередодні, коли хтось каже, що буде війна, хтось каже, що не буде, от це стягування військ. Знаєте, мені здається в багатьох з нас, і навіть в друзів і знайомих, в усіх головна думка була, що здоровий гоузд має перемогти, це має зупинитись, це не може бути і всі говорили про якийсь здоровий глузд. Я тішила себе надією, що цього не відбудеться, що це знаєте як погрози, це залякування для того, щоб досягти там якихось своїх цілей, я маю на увазі зі сторони Росії. 24-го вранці коли обстріляли аеропорт, я знаходжусь в районі, який досить далеко від аеропорту, це мої батьки прокинулись від цих жахливих вибухів. Але через декілька днів ми зрозуміли, що це не той випадок, коли можна переплутати, це настільки серйозно і жахливо, те що відбулось 24-го, що ми згодом зрозуміли, що немає взагалі ніякого здорового глузду.
Донька моя виїхала, їй 18 років вона з бабусею і хресною виїхала. А я залишилась, в мене ж хлопці мої – чоловік, син призовного віку і я не можу їх залишити. Син мій зараз в армії і мені здається, що я якимось чином ближче до нього і якось допомагаю, хоча звичайно ми волонтеримо, сітки плетемо, гроші збираємо і все це ми робимо звичайно. Але мені здається, якщо ми тут, то так легше. Не знаю як йому, хоча він кожного разу каже мені: «Мама їдь, мама все буде добре, їдь хоча б на західну Україну». Але знаєте як? Дім… Всі хто поїхали, всі знайомі, родичи – всі дзвонять і дуже дуже хочуть повернутись додому, тому що де б не були, а вдома краще.
«Зараз не кажу собі завтра. Якщо можу зробити зараз – роблю зараз»
Я в Миколаєві. Вибухи тут кожного дня щось відбувається, десь щось руйнується, страшно. Знаєте, до війни якщо у нас були якісь плани, ми казали «Та завтра зробимо, та завтра зв’яжимось» то зараз не кажу собі завтра. Якщо можу зробити зараз – роблю зараз. Але сподіваюсь кожного разу на якісь нові зустрічі, на роботу. Учням не кажу цього, звісно, кажу «хлопчики та дівчатка, все буде добре».
Я забрала своїх батьків, ми живемо у різних районах, вони ближче до Херсону. Там реально просто з перших днів вікна розбиті, потрощені магазини, у будь-який момент може прилетіти ракета. Як ви розумієте, ракети не можна відслідити, ПВО їх не бачить просто і тому навіть люди не встигають сховатись. І це відбувається так, що люди йдуть до магазину, стоять у черзі за водою і туди потрапляє, або поруч потрапляє ракета. Тому, збираємось переїхати у більш спокійні райони. Ви ж розумієте, місто велике, до війни було більше 460 000 мешканців. Багато хто виїхав звичайно, особливо з тих районів де обстріли кожного дня відбуваються, переїздять ближче до центру або взагалі виїжджають.
Миколаєв підтримали всі, всі прилеглі міста. Нам дуже допомагали одесити, привозили нам воду і давали системи, якими підвозили технічну воду і з області, нам дуже допомагали, нашій школі. Наша школа брала участь у пілотному проєкті «Нова українська школа» і таких проєктів, я так розумію, було по всій Україні в кожній області по декілька шкіл. От у нас була наша школа учасниця і в Вознесеньку. І коли у Вознесенську почули, що у нас немає води, вони зібрали гроші і купили 300 балонів води і направили нам цю воду, допомагали всі, хто чим міг. Було дуже приємно, коли у міських чатах з’являлись люди, які писали у міських чатах, що коли комусь потрібна вода щоб приходили, є безкоштовно через скважину. Було дуже приємно, що всі один одного підтримують і в Миколаєві добре, що є природні джерела і ми ходили. Зараз є технічна вода з Південного Бугу і вранці її дають, і в ввечері.
«Дітки всі пишуть, що дуже хочуть повернутись»
У нас була вимушена місячна перерва. Зустрічі та уроки відбуваються за розкладом всі. Діти, звичайно, хто може виходить в ЗУМ. Робимо ми і записуємо уроки і викладаємо в Гугл-клас, тобто налагодили процес. Не всі діти можуть вийти, навіть серед тих, хто зараз у безпеці, за кордоном можливо, нажаль, всі перебувають у різних умовах, не всі можуть виходити в ЗУМ, але намагаються. Але приємно, що діти розуміють, що знання – це сила і мені здається, зараз ця хвиля і весь масштаб вони розуміють, що знання – це те що необхідно аби бути сучасним і сильним.
Навчаємось ми через ЗУМ, з тими, з ким я працювала з 2016 року, вже декілька поколінь дебатантів пройшло і багато хто з них вже студенти, є різні. Багато хто навчався у , один хлопець в мене залишився в Ірпіні і в перший день він написав мені: «Як справи? Ми в Ірпіні». І потім зв’язок перервався, але дякуючи Богу, вони встигли виїхати і врятувались, ми з ним списувались, все добре з ним.
Діти опинилися в різних умовах. Хтось живе у родині волонтерській і має можливість спілкуватись з людьми і має інтернет. А хтось живе в таборах для біженців, там багато людей, інші умови та можливості для навчання. Вони є в усіх, всі діти виходять, пишуть мені і щось надсилають. Але що всі відмічають – приємне відношення. Діти є в Австрії, в Німеччині, в Угорщині, в Голандії, і вони кажуть нас так приймають, нам так раді, нам так всі хочуть допомогти. Донька моя навіть каже, що їй соромно, наче все ж добре, але всі підходять, переживають, питають з якого міста і що там відбувається. Нам всім приємно, що допомагають і роблять все, що можна зробити для українців.
Дітки всі пишуть, що дуже хочуть повернутись. Навчання, на мій погляд, – це контакт не через інтернет, але вони мені пишуть “Першого вересня ми зустрінемось у школі”. Мені здається цей оптимізм найголовніше на даний момент, це мене підтримує.
«Зарано розслаблятись, треба згуртовуватись, треба працювати»
В перші дні, тижні, коли був цей проміжок без роботи і вимушені канікули, ми ходили з дівчатами і колегами у волонтерський жіночий центр, там де ми плели сітки. Коли ми збирались разом, плели сітки, набивали матраци, подушки, воно якось знаєте разом, якісь розмови, підтримка один одного і розуміння того, що ти робиш щось корисне, не просто сидиш вдома і гортаєш стрічку з новинами. І розумієш, що хочеться щось робити. Робота у волонтерському центрі дуже підтримала і заспокоїла, побачили дівчат своїх, у яких чоловіки на фронті. З ними спілкуєшся, і воно якось знаєте, дивишся на них і розумієш, якщо вони тримаються, то ти просто мусиш бути сильним, не дозволяти собі розклеюватись. Ну, а далі почалась робота, звичайно, діти, постійна підготовка до уроків. Діти доречі кожного разу питають як ви там, чи все добре, розповідають як вони там. Тому спілкування дуже допомагає, робота з дітьми це ліки від стресу.
Наші сподівання і віра про перемогу. Інколи коли тихо, здається, що все зараз закінчиться. Але зарано розслаблятись, треба згуртовуватись, треба працювати. І на мою думку важливо зібратися з силами і бути до кінця, я маю на увазі до перемоги.
На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Повноцінна діяльність ініціативи тимчасово призупинена у зв’язку з військовим станом. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні та за її межами. Інформації про загиблих або поранених серед викладачів або учнів, які належать до спільноти, на момент публікації матеріалу немає.
