Тетяна Бірюкова працює вчителькою математики у Херсонській школі №30. Разом з донькою у липні вона евакуювалась з Херсону, який окупували російські військові. Сьогодні вона працює онлайн з Польші та очікує на повернення у місто. Тетяна Бірюкова розповіла про життя її родини під час російської окупації, колег колаборантів та освіту під час війни.
Я вже п’ять років з «Молодь дебатує» і моя учениця позаминулого року зайняла друге місце у Всеукраїнському національному . Мене завжди питали, чому я, вчителька математики, займаюсь дебатами? Справа в тому, що для мене дебати як геометрія, це про вміння правильно донести точку зору.
Було важко брати участь, адже адміністрація не завжди була на моєму боці. Мене не завжди пускали на семінари. Коли Євгенія вийшла у Всеукраїнський , адміністрація забороняла мені їхати. Зараз адміністрація нашої школи – колаборанти.
Якщо казати в контексті херсонських вчителів, мені дуже хочеться, щоб всі знали, як ми організували дистанційне навчання під час війни. У Херсоні це було дуже важко. Двоє з п’яти заучів нашої школи перейшли на сторону ворога, відкрили школу за російською програмою.
Коли Херсон опинився в окупації, я намагалась врятувати все, що було в школі. Я розуміла, що якщо залишу підручники, навчальні матеріали «Молодь дебатує», підручники з тренінгів «Вчителі за демократію», проєктів ЮНІСЕФ, від міжнародних організацій, то все це зникне. Тишком з чоловіком та колегами, прикриваючи чайниками та печивом, сумками, ми виносили все це зі школи. Вони контролювали все. Далі був момент пройти містом, щоб ніхто не заліз до тебе в цю сумку. Принесла все це додому та сховала.
Коли закінчився навчальний рік, наша адміністрація запевняла, що все буде добре і щоб ми не переймались, проте почала з’являтись інфомація, що наша школа перейшла на бік Росії, вони взяли російські підручники. В обличчя нам казали, що це не так. Я розуміла, що не зможу там знаходитись і мене змусять працювати. Я би не співпрацювала, а якщо ти відмовляєшся, тобі загрожує підвал і за ваше життя ніхто не буде нести відповідальності. Тому я і багато інших вчителів вирішили виїхати.
«Росіяни вивозили фурами все зі школи»
Коли ми виїхали, ближче до першого вересня розуміли, що треба щось робити. Адміністрація моєї Школи №30-колаборанти, але 90% вчителів їх не підтримали, а це означає, що не підтримали і діти. Почали дзвонити батьки і питати, що робити, в яку школу йти. Всі звикли адресувати ці питання класним керівникам та вчителям, всі питали що робити. Тоді ми з нашею завучем почали організовувати навчальний процес і, ви не повірите, за місяць ми обдзвонили всіх батьків. Найважче було зконтактувати з тими, хто залишився у Херсоні, тому що для них це було небезпечно. Ми писали смс і просили одразу його видаляти, тобто все це було підпільно. На батьків у Херсоні постійно тиснули вчителя-колаборанти. До них приходили додому, погрожували, дітей силоміць змушували навчатись в російській школі. Батьки записувались в школи, але потім брали довідки, що діти хворіють і вони навчались онлайн в нашій українській школі.
Нам вдалось зібрати нашу школу і організували навчальний процес. Не всі, але 75% учнів з нами. Вчителям, які залишились у Херсоні заборонено працювати, тому що це загрожувало їх життю, ми продовжуємо їх підміняти.
Адміністрація нашої школи, які стали колаборантами та співпрацювали з Росією, після звільнення Херсону майже всі виїхали в Крим, а ті, хто залишились, поки невідомо нічого про них. Відповідальність педагогів за колабораціонізм-покарання виправними роботами, арештом або позбавленням волі. Я не знаю, що вони робитимуть далі і як житимуть.
Росіяни вивозили фурами все зі школи, коли виїжджали з Херсону, тому ми не знаємо чи залишилось там щось. Зараз доступу туди немає, йде розмінування території. Я розумію, що там зараз залишились – голі стіни. Все, що нам вдалось вивезти раніше, це в нас вдома зберігається. Коли у школу пустять, викладачі, які не пішли на співпрацю нам розкажуть, що там.
«24 лютого в мене мав бути захист магістерської»
Комічна ситуація, яку я всім розповідаю – це про початок війни. Я навчалась у магістратурі, і 24 лютого в мене мав бути захист магістерської. Всю ніч я готувалась і о п’ятій ранку, коли пролунав перший вибух я підскочила у ліжку і подумала, який ідіот забув вдома ключі і виламує двері? Я так лаялась, чесно кажучи. А от коли пролунав другий вибух, я стою, гарна та ошатна, і тут в чаті пишуть, що почалась війна. Я не знала що робити та куди бігти. Потім почались прильоти.
Нас не всі розуміють. Херсон залишився в окупації і нам було дуже важко.
На початку у місті було багато мітингів. Останній раз, коли мій чоловік туди пішов, військові стріляли у повітря та людей. Потім учасників мітингів шукали по квартирам і забирали в тюрьму.
Ми постійно шукали продукти, бо нічого не було. Холодно, ми постійно в черзі, росіяни займали більше та більше будівель. Ми моніторили новини і намагались дізнатись, коли нас звільнять. І весь час херсонці жили у надії, коли звільнять Херсон.
Потім стало дуже важко пересуватись вулицями. Ти чітко розумієш, що в будь-який момент тебе можуть зупинити, перевірити твою сумку і речі, телефон. У мене було два телефони, один я залишала вдома і спілкувалась з родичами, переглядала новини, інший для виходу на вулицю. І от так люди жили, з двома-трьома телефонами.
«У людей в очах був страх або ненависть»
Були випадки, коли змушували роздягатись жінок та чоловіків, чомусь вони дуже сильно реагують на татуювання. Все це приниження. Якщо ти пильно дивишся на них, вони також починають чіплятись до тебе.
А згодом вони почали видавати російські паспорти. Без російського паспорта ти був обмежений. Потім вони почали видавати рублі, бо з українською готівкою стало важко, неможливо було зняти нічого, банки усі закриті. Гроші ніби і є, але ти не можеш їх витратити бо всюди орки закривали магазини, змушуючи їх переходити на російські термінали, а вони відмовлялись. Мій чоловік залишився у Херсоні до звільнення і каже: «Я вижив і не взяв жодного рубля в руки, я пережив це все і користувався гривнею».
Бачити російских військових було важко. Вони роз’їжджали на своїх бронетранспортерах по місту, ходили всюди. Вони їздили, як у себе вдома. Сказати, що люди їм симпатизували, не можна, у людей в очах завжди був страх або ненависть.
Якщо я йшла з роботи, мене забирав завжди чоловік, тому що ми, наприклад, йдемо додому, заходимо десь в магазин якесь останнє печиво купити і заходять вони. Народ німіє, тому що ніхто не знає, що очікувати.
Дуже страшно було, коли вони заїжджали до тебе у двір. Якщо приїжджала “зетка”, то в людей починалась істерика, усі думали до кого, кого заберуть. Вони приїжджали до під’їзду, вибивали двері і забирали все, що їм хотілось і було потрібно. Коли вони знайшли список АТОшників, які воювали, вони шукали їх по квартирам і, якщо не знаходили, то грабували квартири.
«Людей вивозили на підвали»
На ніч у нашому під’їзді ми використовували засув, тому що було страшно, що вночі хтось буде заходити. Була хоч якась ілюзія захисту. Проте це їх не зупиняло, і вони виламували двері, змушували відкрити.
Моя молодша донька навчається на другому курсі університету і ми забороняли їй виходити самій на вулицю, бо ми знали чудово, що зникають дівчата. Вона якщо виходила то лише з нами до ринку та назад, 15 хвилин погуляли і все, знову вдома.
Люди зникали. У нас знайомий чоловіка зник. Людей вивозили у підвали, тримали 10 днів. Якщо після 10 днів людина виходить, значить вижила, якщо ні, імовірно вивезли у Крим і далі. Є такі родини, де вивезли дружину, а чоловіка залишили і там не важливо, яку ти позицію займав, бо туди можна було потрапити, якщо на тебе поскаржився сусід.
Коли починались прильоти ми усією родиною жили у ванній. В нас все було облаштовано, зібрані тривожні рюкзаки. Хтось спускався у підвал. Часто наші родичі більше нас хвилювались, якщо ми не виходили на зв’язок і починалась істерика, усі один одного шукали.
«Тетяна Анатоліївна, нас забирають!»
Мені було страшно, бо у дитини з мого класу два чи три рази забирали батька. Я пам’ятаю момент, коли я сиджу на кухні, а дитина мені пише: «Тетяна Анатоліївна, до нас знову вриваються. Вони йдуть! Тетяна Анатоліївна, вони нас знайшли! Тетяна Анатоліївна, нас забирають!». І я сиджу плачу, бо я не можу нічого зробити, і допомогти не можу, а бідна дитина пише мені кожен крок і в мене починається істерика, коли усвідомлюю, що цей п’ятикласник шукає допомоги. Через три-чотири години вийшла на зв’язок його мама, я питаю що сталось, вона каже: «Тетяна Анатоліївна, ми виїжджаємо. Чоловіка повернули з переломаними руками та ногами, дім розбомбили, ми сіли у машину і їдемо куди-небудь. Ми розуміємо, що наступного разу вже можуть не повернути ні мене, ні чоловіка».
Можу сказати про наших знайомих, які потрапили до в’язниці. Це не казки, вони катували током, били та морально знищували. Туди потрапив однокласник мого чоловіка, його дуже довго шукали. Вони його катували, били, принижували, змушували співати, щось говорити. Там були люди, яких здали сусіди. А якщо ти туди потрапляв, вони забирали в тебе все, що хотіли: машину, змушували писати відмову від майна і всього що маєш, тоді могли випустити.
Під час уроків діти повідомляли, що в них щось сталось, що щось вибили, їдуть танки. Мої випускники одинадцятикласники мали б розповідати про перше кохання, а вони мені пишуть, як знаходяться у бомбосховищах, як зверху падають бомбми, а хлопці які вступили в МВС розповідають, як вийшли на патрулювання, як їм видавали автомати. П’ятикласники на уроках математики розповідають, що бачили вибухи, що в них розбомбили будинок, що військові “зетки” заїхали у двір, це було настрашніше для мене як для вчителя. Все це розуміти та відчувати.
Навіть зараз, ті, хто виїхав з учнів, кажуть: «Ми повернемось додому, але ці падлюки мають вимерти». Я вже розумію, що це покоління вже ненавидить росіян і ніколи не пробачить того, що вони пережили бо вони пам’ятають все.
«Є свідки, які бачили ями, з яких стирчали руки та ноги»
Під час окупації було важливо чути стрільбу. Якщо стріляють – значить про нас пам’ятають, якщо три дні тиша, у людей починалась істерика, чому не стріляють і чи не забули при нас. Якщо стріляють, значить про нас не забули.
Я не встигла побувати на кладовищі, де поховані мої батьки. А вони там влаштували полігон і спалювали все. Вони там спалювали своїх, є свідки які бачили ями з яких стирчали руки та ноги. Це бачили люди, які евакуювались і проїжджали поруч. Там працювали снайпери і всіх, хто наближався до кладовища вони відстрілювали.
Люди дуже важко виїжджали і рятували своїх дітей. Ми з молодшою дочкою виїхали з Херсону дуже пізно, чекали до останнього. Ми виїжджали через Василівку. Виїзд на двох з дочкою нам коштував 10 тисяч гривень, це було дуже дорого. Водій дозволив нам взяти лише дві валізи, туди ми склали комп’ютер та документи, речі на перший час. Я взяла п’ять фотографій з моїми батьками, а все життя довелось залишити у Херсоні. Нам потрібно було виїхати до Запоріжжя, а потім пересісти на автобус в Польшу.
«Було страшно за молодих дівчат, які виїжджали»
Росіяни на блокпостах копирсались у моїх речах, було страшно що відкриють мій комп’ютер, розпитували про документи. Зі мною були переважно речі для роботи і декілька особистих речей. Дорога від Херсону до Запоріжжя тривала майже добу. До Василівки було приблизно 40 блокпостів, на яких стояли і буряти, і ДНРівці. Усі вони перевіряли документи та речі, роздягали людей.
Було страшно за молодих дівчат, які виїжджали. Там були випускниці, зі мною була моя молодша дочка, і ще двоє дівчат 25 років. З чоловіків був лише один пенсіонер. І от всі ми в одному бусіку. Сиділа дівчина, в неї було татуювання з пташками. Я на неї подивилась і запропонувала одягнути кофту, і вона у 30-градусну спеку сиділа в кофті, дуже хвилювалась щоб її не змусили роздягатись.
І цей момент, коли ми їхали по Василівці, коли бачили спалені автівки та міни усюди. Дошки, а до них прив’язані піхотні міни протинанкові, і якщо тобі щось не подобається і ти не те говориш, вони ставлять ці міни або стріляють по тобі.
Ми були останньою машиною, яку в той день пропустили. В день вони пропускали лише 100 машин, а ми були у черзі 145. Завдяки нашому водію, ми стали останні в чергу і після нас вже ніхто не проїжджав. За декілька днів взагалі закрили Василівку і нікого не випускали.
Далі була сіра зона, там пів кілометра нікого не має, всюди літають снаряди бо в цей час вони воюють, перевізник не може зупинитись бо йде колона, якщо він зупиняється і відбувається крок в сторону машина може підірватися. Якщо десь машина застрягала, усі допомагали один одному.
«У нас було багато страху, а зараз залишилась лише ненависть»
Коли ми доїхали до першого українського блокпосту, побачили наших військових-це одразу сльози. Там нас зустріли волонтери, запропонували допомогу, нас розмістили та погодували.
У нас було багато страху, а зараз залишилась лише ненависть. Чоловік у Херсоні телефонує і каже, що води немає, людям не кажуть, але не буде світла ще декілька місяців. Багато хто готує їжу на багатті біля будинку, бо є райони, де будинки лише з електроплитами.
Коли звільнили Херсон, ми два дні плакали. Відчуття, коли не можеш ні до кого додзвонитись, сльози через відсутність зв’язку. Ти переглядаєш всі фото і намагаєшся на них впізнати когось з близьких та знайомих. Але ейфорія така, що ти не віриш як це, невже це сталось. А також, розуміння що треба збирати валізу та їхати додому, але зараз тобі це не світить. Вони стріляють з того боку і найстрашніше, що це не кінець, вони не здадуться просто так. Вони зруйнували міст, замінували будівлі.
«Ми любимо Україну, ми патріоти»
Був міф, що у Херсоні чекають на Росію. Ніхто на них не чекав, люди люблять Україну і спілкуються українською. Так, було багато російськомовних, були школи, де спілкувались російською. Але люди були патріотами та проти війни, і коли нам казали: «Ну вам же Зеленський не нравится». Ми відповідали: «Нам багато чого не подобається, але ми не просимо допомагати, це наша проблема, що нам подобається, а що-ні. Навіщо ви сюди прийшли?».
І цей міф, що це російська земля. Люди були проти, вони сказали що це їх земля і вони нікуди не підуть. Тобто, бабусі та дідусі, вчителі. Чоловік мій не зміг виїхати, тому що в нього залишилась мама-пенсіонер, яка не в змозі виїхати. І так багато людей не виїхали, бо в них є рідні, за якими треба доглядати. І вони не перейшли на сторону ворога. Вони у напівголодному стані вірили, що їх звільнять. Це просто любов та повага до країни, ми любимо Україну, ми патріоти.
Для мене змінилось те, що моїх найближчих родичів у Росії не переконати і не варто з ними спілкуватись. Для мене є країна, яку я люблю, і я говоритиму українською мовою. Мені дуже соромно, що я народилась в Радянському союзі, в моєму паспорті написано, що в Росії.
Але покоління людей, які переживають війну, вони будуть патріотами і любитимуть свою країну, і їх ніхто не переконає, що є країна краще України. І проїхавши Італію та Польщу під час війни, я точно скажу, що люблю Україну і немає кращої країни. Діти за кордоном зараз також розуміють, що Україна-класна країна. І ми там житимемо і захищатимемо, ми будемо патріотами. І те, що впродовж 30 років ми намагались виховати якийсь патріотизм, він 24 лютого проявився сам. Наші діти стали настільки патріотичними, те, що вони кажуть на уроках і як обговорюють події, це сильний патріотизм зсередини, який їх переповнює.
На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні та за її межами.
