«Мої плани, як і плани всіх українців, на цей рік знищені» – школяр з Чернігова про життя та війну у місті

Будівля Чернігівської бібліотеки після обстрілів

Андрій Прищепа навчається у десятому класі Чернігівської школи №3. Разом з батьками він залишався у Чернігові впродовж 40 днів з початку повномасштабної війни в Україні. Місто зазнало значних руйнацій через обстріли та бомбардування. Чернігівський дебатант розповів, що йому довелось пережити з батьками у місті, в яке прийшла війна.

Ілюстрації до розповіді виконала дебатантка, учениця Львівського ліцею №28 Яна Фик.

Ілюстрація: Яна Фик

Я прожив у Чернігові 40 днів війни. Поїхав уже на 41 день. Багато чого сталося… Обстріли, куди ж без них. 3 березня зник інтернет, і досі не з’явився. Потім зникло світло, вода і газ. Потім це з’явилося, але ненадовго. Пам’ятаю, як я був дев’ять днів без світла. Дякуючи нашим комунальникам, газ все-таки був. Але були дні, коли нічого не було і ми на вогнищах їжу готували. Це було три або чотири рази за цей час. Коли вся трагедія сталася, приблизно на тиждень перервалося водопостачання. Тому воду ми ходили набирати десь за кілометр, стоячи у великих чергах під обстрілами. З черг не виходили, бо розуміли, якщо ти вийдеш з черги, то сьогодні залишишся без води. В одні руки давали десять літрів. Тому ми ходили разом з усією сім’єю, відстоювали кілька годин у чергах, брали воду і поверталися додому. 

«Ми просто прийшли до первісних часів»

Ночували ми з моєю сім’єю у підвалі десь три тижні. Там ми були з нашими сусідами, з якими встигли познайомитися, ми діяли спільно. В підвалі ми побудували один одному ліжка з усього, що ми там знайшли. Натягали ковдр, поставили радіо, тому у підвалі була дружня атмосфера, не було такого відчаю, ми розмовляли, жартували. Коли ми готували на багатті, це було досить незвичайно. У когось була сокира, у когось бензопила, ми рубали дерева, розпалювати вогонь, готували їжу, нам допомагала тероборона. З їжею у нас проблем не було, були проблеми з водою, ми її постійно шукали.

Один з найстрашніших спогадів – це ніч з 4 на 5 березня, коли літак скинув бомби на житловий комплекс. Тоді ніч стала днем, бо було видно зарево, небо було яскраво помаранчевого кольору. Я виглянув у вікно, то був такий стовп вогню чи диму, мені тоді здавалося, що на нас хтось скинув атомну бомбу. Страшно було це бачити. А найстрашніше було 11 березня, коли ми цілу добу вже були без світла, нам дали світло і ми почали радіти і вже через 20 хвилин віконна рама в моїй кімнаті похитнулася і я зрозумів, що зараз будеш щось недобре. Прилетів літак і почав скидати снаряди на цивільні об’єкти: магазини, склади поруч, від цього йшли такі вібрації, здавалося, що руйнується наш дім. Ми сім’єю почали спускатися в підвал, було чути звуки пострілів і вибухи, таке відчуття, що дім зараз впаде і треба тікати, тікати, тікати…

Ілюстрація: Яна Фик

Ми живемо на п’ятому поверсі, тому голими спускалися, скло на четвертому поверсі тріснуло і почало падати прямо біля мене. На щастя, воно мене не зачепило. Я побіг далі вниз, ми дібралися до підвалу, моя сестра плакала бо не розуміла що відбувається, батьки були розгублені. Добігли до підвалу, там заночували. І з 12 березня почали готувати на багаттях, бо світла, води, газу, нічого не було. Ми просто прийшли до первісних часів, як ми говорили.

«Приватні будинки через один знищені. Біля них, в руїнах, стоїть сім’я, яка не знає, як їм тепер жити»

Я пам’ятаю, як ситуація здавалася тихою, біля тижня не було обстрілів, але 23 березня прямо біля нашого дому, в двостах метрах, впала ракета. Було чутно і свист ракети, і те, як вона вибухнула. Вона потрапила до гаражів біля мого будинку, де знаходилося двоє людей. Я цих людей особисто знав, вони загинули. Це для мене було несподівано, бо ти бачишся з людьми, з ними все нормально, а наступного дня вони загинули. Так сталося, бо ракета не долетіла, вона мала потрапити зовсім в інше місце. Біля нас знаходився якийсь склад, його десь разів 15-20 бомбили, там було 15-20 ракет, які дуже добре було чути. Після того, як все зтихло, я прогулювався у дворі і бачив уламки всіх цих ракет. Я їх оглянув, чіпати сильно не наважився, просто в одну купу здвинув, бо вони були розкидані. 

У садочку, в який ходила моя сестра вибито не лише скло, а й вікна. Магазин «АТБ» поряд з моїм домом вщент знищений, там нічого немає, руїни та уламки. Школа №18, яка знаходиться поруч зі мною, знищена, там досі під завалами можуть лежати люди. Знищена також і школа №21. Приватні будинки через один знищені. Тобто проходиш біля них, в руїнах, стоїть сім’я, яка не знає, як їм тепер жити. Обстріли стали вже звичайними, коли я їх не чув, мене лякала тиша. Коли дивишся під час обстрілів у вікно, знаєш, що в центрі міста обов’язково щось має горіти. Йде дим, який завжди поновлюється, він нікуди не зникав. Тобто небо не було чистим ніколи, тільки в останні дні, коли обстріли закінчилися, диму не було. Ставало якось спокійно. Дуже добре, що у мене дома було радіо, яке ми з батьком зробили з дитячого конструктора, тому що зв’язку не було. Тому радіо було єдиним зв’язком з зовнішнім світом, ми з нього брали інформацію.

Ілюстрація: Яна Фик

«Війна показує людину якою вона є насправді»

Особисто я зрозумів, чим війна є насправді, що це таке. Ці обстріли, страх, переживання, тривога. І ще я зрозумів, що війна показує людину якою вона є насправді. Тобто, якщо до війни у мене до деяких людей було позитивне ставлення, то під час війни воно змінилося на негативне. Це не стосується моїх друзів. Однак це стосується людей, які проживали поруч зі мною. Наприклад, наш сусід, який привозив раз на день чи один раз у два дні хліб і продавав його по 30 гривень. І давав одну буханку в одні руки. Потім борошно здешевіло і його почали продавати по 25 гривень. Робив він це тихо, щоб тероборона не побачила. Одного разу вони таки побачили, і, м’яко кажучи, сказали йому так не робити. Також була досить дивною ситуація з гуманітарною допомогою, яку не доставляли або доставляли в мізерній кількості: ось тобі консерва, ось тобі два яблучка і пів батона на тиждень. 

Однак знаходилися і досить добрі люди, які допомагали своїм сусідам доставкою води, ліків, їжі. Тобто були у нас і хороші, і погані люди. Те саме стосується і тероборони:є хороші солдати, а і є погані. Тероборона, яка знаходилася поруч з нами якось 12 березня, після того, як нас бомбив літак і влучив в у магазин, де продавався алкоголь, вони зрозуміли, що двері відчинені. Алкоголь у Чернігові був заборонений до продажу, вони почали там все обчищати, мародерити, можна так сказати, виносити всі алкогольні напої. Напилися і почали стріляти в небо. Чому б ні? Я проходив поруч і бачив, як вони просто в небо стріляють, і мені ставало дуже страшно. Я хотів підійти і сказати, щоб вони цього не робили, але мені було дуже страшно.

«У моїй рідній Подусівці, де я грався з друзями, все знищено»

Однак були і добрі моменти, які мені запам’яталися. Наприклад, коли почали працювати наші сили повітряної оборони і вони десь збили поруч з нами літак. Це сталося вночі, і вся Подусівка пішла шукати пілота, який катапультувався, бо за нього давали винагороду. Постановили, що якщо ти зіб’єш літак, то є якась винагорода, а також якщо візьмеш заручника. Тож, уся Подусівка, і мій тато також пішли вночі шукати пілота. Пілота знайшли, а людина, яка отримала винагороду, так тішилася, я його особисто бачив, він вихвалявся, що ось я спіймав пілота. Погані моменти розбавлялися хорошими, це давало мені змогу морально витримати все це. 

У місті було багато всього, і страшного, і доброго.  Я ніколи не думав що буду радий, коли до нас у двір заїде машина з питною водою. Тобто я переосмислив які в мене цінності. Коли я їхав з міста, я бачив всі ці знищені об’єкти, які колись були цілими, той же готель «Україна», коли я побачив, я жахнувся. Я чув, що він був зруйнований, але як я не знав. Важко бачити об’єкти, біля яких я ще два місяці назад гуляв з друзями, у критичному стані, або зовсім у руїнах. Наприклад, у моїй рідній Подусівці, де я грався з друзями, все знищено. Ліс, до якого ми ходили згорів, дерева повалені, десь взагалі дерев немає, ліс знищений можна сказати, або замінований. Зараз дуже багато об’єктів заміновано, ще буде небезпечно багато часу, я так вважаю. 

Ми хотіли виїхати з Чернігова 23 числа, коли почався цей обстріл, але саме в цей день міст через Чернігів було зруйновано. Тому наша евакуація відклалася десь на тиждень. Потім ми дізналися що, хоча мостів ще не було, можна перебратися на човнику, там тебе забере машина і поїдеш геть. Ми обрали цей варіант, але потім передумали, і це було правильне рішення. Волонтери встигли переправити людей через річку, але колона машин потім була обстріляна, люди загинули, було багато поранених.

«У Львові було зовсім тихо, люди тут не знали війни у її справжньому прояві»

На 41-ий день війни нам вдалося поїхати, ми чекали на транспорт десь п’ять годин, стояли на морозі. Ми виїхали з Чернігова, доїхали до Рівного, там нас прихистила протестантська церква, яка знаходиться під фінансуванням Сполучених Штатів. Там були добрі умови, нас погодували, поклали спати. Доречі, дорога до Рівного зайняла десь 10 годин. Ми там переночували а наступного дня поїхали до Львова до мого дядька, який там знаходився вже декілька тижнів. Поїхали тільки я, мати і маленька сестра. Мій батько залишився у Чернігові. Ми приїхали до Львова і прожили там десь п’ять днів. У Львові було зовсім тихо, люди тут не знали війни у її справжньому прояві. Все працює, кафе, ресторани, громадський транспорт. І коли у місті лунають сирени, всім все одно. А у нас у Чернігові багато тижнів сирена не лунала, бо ії знищили. Після Львова ми поїхали до моїх родичів у Німеччину, у Штутгарт, де я зараз знаходжусь. В школу я не ходжу, бо тут канікули.

Коли я перетнув український кордон, доречі на кордоні я простояв 12 годин, у мене були досить незрозумілі відчуття. З одного боку я розумів, що я в іншій країні, у безпеці, але з іншого боку, я не знав коли повернусь. І взагалі я сподіваюсь, що я туди повернусь. Ось ці почуття мене і досі супроводжують, якісь вони занадто змішані. Тобто я не радію тому, що я знаходжусь тут, бо дуже сильно сумую за Україною, за моїми друзями, які там залишилися, за моїм батьком, за Черніговом. Усі ці місця якось пов’язані ще з моїм дитинством, з недавнім часом.

Перше, що я зрозумів у Німеччині, що тут немає комендантської години. Це як взагалі? Люди можуть вийти на вулицю, коли захочуть і нічого їм за це не зроблять. У Штутгарті багато українців, я досить часто чую українську мову на вулицях і скрізь майорять українські прапори, написи «Ласкаво просимо» українською – це справляє дуже позитивне враження.

Ілюстрація: Яна Фик

Я можу сказати, що мої плани, як і плани всіх українців на цей рік знищені. Тобто мої плани, моїх батьків, моїх друзів, однокласників знищені, ніяких планів вже ні у кого немає. У всіх нас одна мета –– просто пережити війну і просто тішитися мирному небу і не чути ніяких тривог, не стояти у черзі за продуктами, не засинати з тривогою і не думати, що уві сні станеться щось недобре. Уві сні якраз ставалося багато недоброго, коли ми ще спали вдома, а не в підвалі. Наприклад, я вже звик просинатися від гучних вибухів. Зараз вони мене не лякають, ці вибухи. А спочатку це було щось новим, страшним. Ти розумів, що там десь далеко вибухає, може і до твоєї хати потрапити. 

Я розумію, що має пройти великий проміжок часу і стає досить сумно. Однак я вірю, що наша родина обов’язково зможе воз’єднатися. І ця війна колись закінчиться, настануть світлі часи. Однак коли це станеться, незрозуміло.

На початку 2022 року мережа ініціативи «Молодь дебатує» налічувала 78 освітніх закладів та близько 1000 дебатантів, які є активними учасниками міських, міжрегіональних та національних змагань. Повноцінна діяльність ініціативи тимчасово призупинена у зв’язку з військовим станом. Ініціатива «Молодь дебатує» всебічно підтримує та залишається на зв’язку зі спільнотою викладачів та учнів в Україні.  Інформації про загиблих або поранених серед викладачів або учнів, які належать до спільноти на момент публікації матеріалу немає.